Науково-практичний коментар до ст. 127 Кодексу законів про працю України

Відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України. 

Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу:

1) для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не повернутого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості, або з дня виплати неправильно обчисленої суми;

2) при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідроблені дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в пунктах 3, 5 і 6 статті 36 і пунктах 1, 2 і 5 статті 40 цього Кодексу, а також при направленні на навчання та в зв\’язку з переходом на пенсію;

3) при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації (стаття 136).

Коментар:

1. Законодавство не дає визначення поняття \”відрахування із заробітної плати\”. У законодавстві про працю і в Цивільному процесуальному кодексі України вживаються близькі за змістом поняття \”утримання\”, \”відрахування\”, \”стягнення\”. Поняття \”стягнення\” характеризує виконавчо-процесуальні відносини на стадії виконання рішень, ухвал і постанов судів та інших виконавчих документів. Стягнення – це захід примусового виконання. Утримання – це поняття, яке стосується трудових відносин. При відрахуванні власник нараховує працівникові відповідно до встановлених норм заробітну плату, але частину нарахованої заробітної плати не видає працівникові, а відраховує, утримує в себе, розпоряджається потім цими коштами відповідно до законодавства.

Відрахування може провадитися власником у порядку реалізації власного приватного права або в силу публічно-правового обов\’язку. Працівник зобов\’язаний і в першому і в іншому випадках підкоритися діям власника, який здійснює відрахування з заробітної плати, якщо тільки власник не припустився порушення законодавства. Відрахування з заробітної плати характеризує спосіб стягнення та утримання. Так, із ст. 68 і 69 Закону \”Про виконавче провадження\” випливає, що звернення стягнення на заробітну плату провадиться шляхом відрахування з належної боржнику до виплати заробітної плати.

2. У Законі \”Про виконавче провадження\” і нормативних актах трудового права мова йде про стягнення, утримання, відрахування із заробітної плати, належної працівникові, тобто належної до виплати працівникові. При визначенні поняття заробітної плати, яка підлягає виплаті працівникові, належить враховувати, що із заробітної плати працівників провадяться відрахування двох видів. Правовою підставою для відрахувань першого виду є факт нарахування заробітної плати.

Власник здійснює відрахування із нарахованої працівникові заробітної плати працівника податку з доходів фізичних, зборів на обов\’язкове державне пенсійне страхування в розмірі одного (у відповідних випадках – двох) відсотка, обов\’язкове соціальне страхування на випадок безробіття в розмірі піввідсотка і на обов\’язкове соціальне страхування у зв\’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, обумовленими народженням і похованням, у розмірі 0,5 (у відповідних випадках – 1,0) відсотка не як сторона трудових правовідносин, а як агент (повірений) держави. Мається на увазі, що працівник як суб\’єкт, що отримує доходи на території України, перебуває в податкових правовідносинах з державою, яка покладає на власника (точніше – на підприємства, установи, організації, фізичних осіб – суб\’єктів підприємницької діяльності, які використовують найману працю) публічно-правовий обов\’язок відрахування податку на доходи фізичних осіб і зазначених зборів із заробітку працівника. Відрахована таким чином частина заробітної плати працівника створює так званий бюджетний фонд, що належить державі або територіальній громаді (п. 3.2.1 ч. 3.2 ст. 3 Закону \”Про порядок погашення зобов\’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами\”). Таким чином, на відрахування податку з доходів фізичних осіб та обов\’язкових зборів не поширюється дія обмежень, встановлених ст. 128 КЗпП і ст. 70 Закону \”Про виконавче провадження\”. Тут діють у разі відрахування податку з доходів фізичних осіб норми Закону \”Про податок з доходів фізичних осіб\”, а в разі стягнення страхових внесків (обов\’язкових зборів) – відповідні норми Закону \”Про збір на загальнообов\’язкове державне пенсійне страхування\”, Закону \”Про загальнообов\’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття\”, Закону \”Про розмір внесків на деякі види загальнообов\’язкового державного соціального страхування\”, Закону \”Про загальнообов\’язкове державне соціальне страхування у зв\’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зуумовленими народженням і похованням\” і відповідних підзаконних актів.

3. Що стосується відрахувань податку на доходи та обов\’язкових зборів, то для них не встановлено ніяких обмежень. Суми, які підлягають відрахуванню, спочатку обліковуються як нарахована працівникові заробітна плата, але при визначенні заробітної плати, яка підлягає виплаті працівникові, вони відраховуються. І це виправдано, оскільки частина нарахованої працівникові заробітної плати, яка підлягає перерахуванню до бюджету у вигляді податку на доходи, до фондів соціального страхування у вигляді обов\’язкових зборів, працівникові не може бути виплачена, тобто вона до виплати працівникові не належить.

4. Відрахування інших видів провадяться на підставі спеціальних юридичних фактів, які породжують відповідні правовідносини між працівником, який у цих правовідносинах зобов\’язаний до сплати визначеної грошової суми, та іншою фізичною чи юридичною особою, яка одержала право на одержання від працівника такої суми. Такий обов\’язок працівника може існувати в межах цивільних, сімейних, трудових (пов\’язаних з ними) правовідносин, адміністративно-правових відносин. Відрахування цих видів провадяться із заробітку, який належить до виплати працівникові.

5. За межі наведеної класифікації виходять лише відрахування до бюджету від 10 до 20 відсотків заробітної плати осіб, засуджених до виправних робіт без позбавлення волі за вироком суду (п. 5 ст. 51, ст. 57 Кримінального кодексу України). Відповідно до ст. 71 Закону \”Про виконавче провадження\”; ст. 45 Кримінально-виконавчого кодексу України відрахування в такому разі провадяться з усієї суми заробітку (за основним і за суміщуваним місцем роботи) без виключення з цієї суми податків та інших платежів, а також незалежно від наявності зобов\’язань засудженого за виконавчими документами. Хоча обов\’язок працівника підкоритися в такому випадку діям щодо відрахування частини заробітку і виник не з факту нарахування заробітної плати, а з факту призначення судом покарання за скоєний злочин, у силу вказівки спеціального закону відрахування в таких випадках провадяться із суми нарахованої заробітної плати, а не тієї, що належить до виплати. Це правило у зв\’язку з відсутністю спеціальної норми не поширюється на відрахування з заробітної плати осіб, які відбувають виправні роботи за постановою суду за вчинене адміністративне правопорушення. Але слід враховувати, що ст. 31 Кодексу про адміністративні правопорушення передбачає утримання в дохід держави до двадцяти відсотків \”заробітку\” особи, щодо якої застосоване адміністративне стягнення у вигляді виправних робіт. \”Заробіток\” – це нарахована заробітна плата, а не та, що належить до виплати. Отже, за базу при визначенні суми, що відраховується із заробітку цих осіб, береться та ж база, що і при відрахуваннях із заробітку осіб, яким виправні роботи призначені за вироком суду.

Склад заробітної плати осіб, яким виправні роботи призначені вироком чи постановою суду, з якої проводяться відрахування, та порядок відрахування визначається п. 7 Інструкції про порядок виконання покарань, не пов\’язаних з позбавлення волі, і здійснення контролю за особами, що засуджені до таких покарань.

6. Частина перша ст. 127 КЗпП допускає можливість відрахування із заробітної плати тільки у випадках, передбачених законодавством. Власник не вправі робити відрахування, якщо для цього немає підстави, передбаченої законодавством. Підставою для відрахування не можуть бути положення генеральної, галузевої та регіональної угод, колективних і трудових договорів, інших угод між працівником і власником. Будь-яке доручення, яке дав працівник власникові про перерахування частини належної працівникові заробітної плати на зазначений ним рахунок або адресу (частина четверта ст. 24 Закону \”Про оплату праці\”), може бути в будь-який час до здійснення перерахування скасоване працівником. Тому такі випадки поняттям відрахування не охоплюються, на них не поширюються обмеження, встановлені частиною першою ст. 127 і ст. 128 КЗпП.

7. Кабінет Міністрів непрямо визнав (п. 17 Правил торгівлі у розстрочку), що придбання покупцем товарів з умовою про розстрочку оплати на підставі довідки, яка видається працівникові за місцем роботи, породжує зобов\’язання між роботодавцем, який видав довідку, і суб\’єктом господарювання, який продав товар з умовою про розстрочку оплати. У силу цього зобов\’язання роботодавець несе відповідальність за прострочення перерахування частини заробітної плати працівника суб\’єкту господарювання, який продав товар з умовою про розстрочку оплати. Тому працівник не вправі вимагати від власника припинення перерахування частини коштів суб\’єкту господарювання, який продав даному працівникові товари з умовою про розстрочку оплати. Тим самим таке перерахування набуває ознак примусовості і повинне кваліфікуватися як відрахування, яке підлягає режиму, встановленому ст. 127 і 128 КЗпП. Такий висновок прямо випливає з п. 6 і 10 Правил торгівлі у розстрочку.

8. Частина друга ст. 127 КЗпП містить вичерпний перелік підстав, які дають право власникові проводити відрахування із заробітної плати для погашення заборгованості працівника перед підприємством, з яким він перебуває в трудових відносинах. Відрахування при цьому провадяться шляхом видання наказу (розпорядження) власника.

9. Власник вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування із заробітної плати з метою погашення заборгованості працівника перед підприємством, яка утворилося внаслідок несвоєчасного повернення авансу, виданого у зв\’язку з направленням працівника у відрядження, переїздом в іншу місцевість, а також на господарські потреби. Для видання такого наказу необхідні дві умови:

1) працівник не оспорює підстав і розміру відрахування;

2) не сплинув строк один місяць з дня, встановленого для повернення авансу.

Якщо працівник оспорює підстави і розмір відрахувань, або пропущено зазначений строк, видання наказу (розпорядження) про відрахування не допускається. Але власник у таких випадках має право звернутися до суду з позовом про стягнення з працівника своєчасно не повернених сум авансу відповідно до п. 4 частини першої ст. 232 КЗпП. Суд повинен стягнути з працівника ці суми на підставі п. 2 ст. 134 КЗпП.

10. При наявності у власника права здійснювати відрахування із заробітної плати працівника з метою повернення сум, зайво виплачених внаслідок арифметичних помилок, а також повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати, він може видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми. Для відрахування таких сум згода працівника не потрібна. Його заперечення також не можуть перешкоджати відрахуванню. Граматичне тлумачення п. 1 частини другої ст. 127 КЗпП дає підстави для висновку про те, що слова \”якщо працівник не заперечує підстав і розміру відрахування\” у цьому пункті належать до попереднього тексту \”для погашення невитраченого і своєчасно неповерненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби\”. До тексту \”для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок\” слова \”якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахувань\”, на наш погляд, не стосуються.

Пропуск зазначеного строку означає неможливість не тільки видання наказу (розпорядження) про відрахування із заробітної плати, але і стягнення суми заборгованості працівника перед підприємством взагалі, оскільки власник у цьому випадку позбавлений права звернутися з позовом до суду. Навіть у тому випадку, коли наймачем є громадянин, який займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, він не може домогтися через суд стягнення з працівника суми заборгованості, яка утворилася за ним, на підставі ст. 55 Конституції України, оскільки власник пропустив строк, встановлений ст. 127 КЗпП. Цей строк за термінологією теорії цивільного права варто визнати обмежувальним, тобто таким строком, пропуск якого тягне припинення самого права.

Звернення в таких випадках власника до суду з позовом про повернення неправильно або зайво виплачених сум такого роду з посиланням на п. 2 ст. 134 і п. 4 ст. 232 КЗпП було б невиправданою спробою застосування аналогії. Названі правові норми встановлюють матеріальну відповідальність і порядок її реалізації. Застосування за аналогією правил про відповідальність до особи, яка не вчинила правопорушення, у діях якої немає складу правопорушення, на нашу думку, недопустимо.

11. Працівники використовують право на відпустку, як правило, до закінчення робочого року, у рахунок якого вона надається. Тому при звільненні до закінчення робочого року, у рахунок якого працівник відпустку уже використав, середня заробітна плата, виплачена за період відпустки, частково виявляється виплаченою необґрунтовано. Заробітна плата, що виплачена працівникові за невідпрацьовані дні відпустки, при звільненні може утримуватися з суми, належної працівникові до виплати. Практично доцільно в наказі про звільнення зазначити кількість днів невикористаної відпустки, за які працівникові слід виплатити компенсацію, або кількість днів уже використаної відпустки, які у зв\’язку із звільненням залишилися невідпрацьованими, раніше виплачена середня заробітна плата за які підлягає відрахуванню. Недостатність суми, нарахованої працівникові заробітної плати при звільненні для погашення заборгованості за невідпрацьовані дні відпустки, не може служити підставою для відмови працівникові у звільненні, якщо закінчилися встановлені законодавством строки попередження працівником власника про звільнення. Якщо звільнення провадиться з ініціативи власника, то він залежно від обставин, природно, має можливість вирішити питання про строк звільнення так, щоб за працівником не залишалося непогашеної заборгованості по середньому заробітку, виплаченому за невідпрацьовані дні відпустки. Однак він також повинен враховувати ту обставину, що, бажаючи одержати ці гроші, він може втратити підстави для звільнення, якщо законодавством з цього приводу встановлені обмежені строки.

12. Відрахування за невідпрацьовані дні відпустки не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, передбачених пунктами 3, 5, 6 ст. 36, пунктами 1, 2 і 5 ст. 40 КЗпП, а також при звільненні за власним бажанням у зв\’язку з виходом на пенсію або направленням на навчання. Є підстави вважати, що будь-який пенсіонер, який звільняється з роботи за власним бажанням і зазначив в заяві на вихід на пенсію як поважну причину звільнення, переходить на пенсію (а не тільки той, що в даний момент досяг пенсійного віку, вимагає оформлення документів для призначення пенсії і написав заяву про звільнення з роботи). Направлення на навчання означає не просте звільнення за власним бажанням у зв\’язку з вступом на навчання, а направлення на навчання власником або іншим суб\’єктом, який оплачує навчання за рахунок власних коштів. Слід враховувати, що ст. 22 Закону \”Про відпустки\” перелік підстав звільнення, які не допускають відрахування за невідпрацьовані (неоплачені) дні відпустки, доповнює звільненням у зв\’язку з поновленням працівника, який раніше виконував цю роботу (п. 6 с. 40 КЗпП). Не допускається також відрахування за невідпрацьовані дні відпустки в разі смерті працівника (частина третя ст. 22 Закону \”Про відпустки\”).

13. Про відрахування із заробітної плати в порядку відшкодування шкоди, завданої підприємству винними діями працівника, див. коментар до ст. 136 КЗпП.

14. На відрахування із заробітної плати, проведені для погашення заборгованості працівника перед підприємством або в порядку притягнення працівника до матеріальної відповідальності в порядку, встановленому частинами першою і другою ст. 136 КЗпП, поширюються загальні правила про межі відрахувань із заробітної плати (ст. 128 КЗпП).

15. Відповідно до ст. 42 Закону \”Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності\” при наявності письмових заяв працівників, роботодавець щомісяця безкоштовно перераховує на рахунок профспілки членські профспілкові внески із заробітної плати працівників відповідно до укладеного договору в строки, визначені цим договором. Роботодавець не вправі затримувати перерахування зазначених коштів. Працівник вправі у будь-який час відкликати згадану письмову заяву. Це позбавляє власника права утримувати профспілкові внески із заробітку працівника.