Науково-практичний коментар до ст. 190 Сімейного кодексу України

Стаття 190. Припинення права на аліменти на
дитину у

зв\’язку з набуттям права власності на
нерухоме

майно

1. Той із батьків, з ким проживає дитина, і
той із бать-

ків, хто проживає окремо від неї, з дозволу
органу опіки та

піклування можуть укласти договір про
припинення права

на аліменти для дитини у зв\’язку з
передачею права влас-

ності на нерухоме майно (житловий будинок,
квартиру, зе-

мельну ділянку тощо).

Такий договір нотаріально посвідчується і
підлягає дер-

жавній реєстрації.

Якщо дитина досягла чотирнадцяти років,
вона бере

участь в укладенні цього договору.

2. Набувачем права власності на нерухоме
майно є сама

дитина або дитина і той із батьків, з ким
вона проживає, на

праві спільної часткової власності на це
майно.

У разі укладення такого договору той із
батьків, з ким

проживає дитина, зобов\’язується самостійно
утримувати її.

3. Укладення договору не звільняє того з
батьків, хто

проживає окремо, від обов\’язку брати участь
у додаткових

витратах на дитину.

4. На майно, одержане за договором
відповідно до час-

тини першої цієї статті, не може бути
звернене стягнення.

5. Майно, одержане дитиною за цим
договором, може

бути відчужене до досягнення нею повноліття
лише з до-

зволу органу опіки та піклування.

6. Договір, укладений відповідно до частини
першої цієї

статті, визнається судом недійсним за
вимогою відчужува-

на нерухомого майна у разі виключення його
імені як ба-

тька з актового запису про народження
дитини.

У разі визнання договору недійсним у
відчужувача від-

новлюється право власності на нерухоме
майно.

7. За позовом відчужувача нерухомого майна
договір,

укладений відповідно до частини першої цієї
статті, може

бути розірваний у разі невиконання тим із
батьків, з ким

проживає дитина, обов\’язку по її утриманню.

1. Непоодинокими були випадки, коли батько
за договором

дарування передавав дитині або її матері
будинок з домовле-

ністю, що після цього до нього не
пред\’являтиметься вимога

про сплату аліментів. Однак через деякий
час мати дитини та-

ку вимогу все ж пред\’являла, і суд її
задовольняв, посилаю-

чись на те, що мати не може відмовитися від
права дитини на

аліменти.

Позов батька про визнання недійсним
договору дарування

суд не задовольняв, вважаючи, що для цього
немає достатньої

підстави. Ось так, шляхом фактичного
обману, батько зали-

шався без будинку, а мати – з будинком та
аліментами.

2. Можливість укладення договору, за яким
припиняється

право дитини на аліменти, передбачена у
нашому законодавст-

ві вперше. За цим договором відбувається не
відмова від пра-

ва на аліменти, а лише заміна суб\’єкта
виконання аліментно-

го обов\’язку. Крім того, дитина стає
власником чи співвлас-

ником нерухомого майна, що має забезпечити
її хоча би від-

носну матеріальну самостійність на майбутнє.

Право дитини на аліменти від одного з
батьків, ціна якого

не може бути наперед визначена,
перетворюється у право

власності на реально існуючий об\’єкт.

3. Суб\’єктами цього договору є мати та
батько дитини. Як-

що на момент укладення договору дитині виповнилося
чотир-

надцять років, вона є стороною в цьому
договорі, перетво-

рюючи його із двостороннього у
тристоронній.

Стаття 190 СК не передбачає можливості
укладення такого

договору з іншою особою, з якою проживає
дитина, – бабою,

дідом чи старшою сестрою. Однак, якщо
виникне потреба

укласти такий договір, наприклад, між
бабусею та батьком

дитини, який проживає окремо від неї, для
цього не буде пе-

решкод – на допомогу прийде аналогія закону
(частина пер-

ша статті 10 СК).

4. У частині другій статті 190 СК
визначається, хто може

бути набувачем за договором. Пропонуються
два варіанти:

1) набувачем нерухомості є лише дитина;

2) набувачами із правом спільної часткової
власності є ди-

тина і той з батьків, з ким вона проживає.

Предметом роздумів був і третій варіант:
набувачем є лише

той з батьків, з ким проживає дитина. Однак
він був відкину-

тий як такий, що загрожує інтересам дитини,
оскільки у разі

його смерті нерухоме майно, одержане за
договором, має бути

включене до складу спадщини зі всіма
правовими наслідками

цього.

У першому варіанті матеріальний інтерес
того з батьків, з

ким проживає дитина, є певною мірою
обмежений, якщо вра-

хувати, що на нього повністю лягає
обов\’язок по утриманню

дитини – і за себе, і за другого з батьків.

У другому варіанті відображені інтереси і
дитини, і одного

з батьків. При цьому частки дитини і одного
з батьків у праві

спільної власності не обов\’язково мають
бути рівними. Вибір

одного з цих варіантів залежатиме від
різних обставин, зокре-

ма від сімейного та матеріального стану
того, з ким проживає

дитина.

Якщо мати, з якою проживає дитина,
перебуває в повтор-

ному шлюбі, то її чоловік матиме право
вимагати визнання

частки, виділеної дружині, спільною
сумісною власністю по-

дружжя, якщо буде доведено, що дитина
одержувала утри-

мання із сімейного бюджету.

Практична порада: щоб застерегтися від
подібного розвитку

подій, слід обирати перший варіант, який,
однак, може дещо

ускладнити відносини з чоловіком у
повторному шлюбі.

5. Юридична природа цього договору складна.
На його під-

ставі батько (передбачається, що саме він
найчастіше є відчу-

жувачем) звільниться від обов\’язку по
утриманню дитини і

втратить право власності на нерухомість.
Дитина збереже

право на утримання і одержить право власності
на нерухо-

мість. Мати дитини може одержати лише
подвоєний алімент-

ний обов\’язок і велике задоволення від
того, що її дитина ма-

тиме власний дах над головою.

6. На укладення договору потрібен дозвіл
органу опіки та

піклування. Він має стосуватися як
доцільності укладення

договору взагалі, так і його умов, зокрема
щодо того, хто має

бути набувачем за договором.

Відмова органу опіки та піклування у
дозволі на укладення

цього договору може бути оскаржена до суду.

7. За цим договором батько-відчужувач
звільняється від

обов\’язку по утриманню дитини, але не
звільняється від обо-

в\’язку брати участь у додаткових витратах
на дитину.

8. Для забезпечення утримання дитини
встановлено прави-

ло про неможливість звернення (накладення)
стягнення на

предмет договору. Тобто на нерухоме майно,
одержане за до-

говором, не зможуть претендувати ні
кредитори того з бать-

ків, хто проживає з дитиною, ні кредитори
самої дитини, яка

досягла чотирнадцяти років.

9. Норма частини п\’ятої статті 190 СК
відтворює загально-

цивілістичне правило про те, що нерухоме
майно дитини мо-

же бути відчужене її батьками, опікуном чи
нею самою (після

досягнення чотирнадцяти років) лише з
дозволу органу опіки

та піклування.

10. Обов\’язок по утриманню дитини випливає
з її похо-

дження від батька, засвідченого у
встановленому законом по-

рядку.

Якщо відчужувач виграв спір про батьківство
і його ім\’я

як батька було виключено із актового запису
про народження

дитини, має \”розвалитися\” уся правова
піраміда, яка виник-

ла з факту батьківства. Відповідно має бути
визнаний-недійс-

ним і договір, про який йдеться.

11. У частині сьомій статті 190 СК
міститься засіб правово-

го реагування, який може бути застосований
до того з бать-

ків, хто зобов\’язаний утримувати дитину.

Розірвання договору означало би взаємну
реституцію, тобто

повернення усіх трьох учасників договору –
матері, батька

та дитини – до попереднього становища.