Archives Листопад 2024

 

1. Під час прийняття постанови суд вирішує:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

4) чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні;

5) як розподілити між сторонами судові витрати;

6) чи є підстави допустити негайне виконання постанови;

7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного позову.

2. При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов\’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Коментар:

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає алгоритм ухвалення у нарадчій кімнаті рішення щодо вимог позовної заяви, яке викладається у формі постанови. Правильні послідовні відповіді на питання, наведені у цій статті, дають можливість прийняти законну й обґрунтовану постанову у справі.

2. Стаття є лише підказкою для суду при прийнятті постанови; недотримання встановленого у ній порядку вирішення питань проконтролювати неможливо, оскільки діє таємниця нарадчої кімнати, і не тягне за собою жодних наслідків, якщо це не позначилося законності та обґрунтованості постанови.

3. За аналогією, там, де це можливо, визначений цієї статтею алгоритм може бути застосований при постановленні ухвали.

Алгоритм прийняття постанови

4. Щоб постанова була обґрунтованою (частина третя статті 159 КАСУ), при її прийнятті суд насамперед повинен вирішити питання факту, тобто відповідно до пунктів 1, 2 коментованої статті вирішити, чи мали місце обставини, що входять до предмету доказування. Поняття предмету доказування роз\’яснене у пункті 5 коментарю до статті 70 КАСУ.

Пункт 2 коментованої статті вимагає від суду з\’ясувати обставини, які є \”іншими\”, тобто не стосуються обґрунтування вимог та заперечень осіб, які беруть участь у справі (пункт 1), але мають значення для справи. Закон наводить приклад таких обставин – пропущення строку звернення до суду. Але потрібно пам\’ятати, що пропущення цього строку може бути підставою для відмови у задоволенні позову лише в тому разі, якщо на цьому наполягає одна зі сторін – зазвичай відповідач, і якщо відсутні поважні причини пропущення строку (див. частину першу статті 100 КАСУ). Також цим пунктом охоплюються обставини, на які сторони не посилалися, але суд відповідно до принципу офіційного з\’ясування обставин у справі повинен був визначити їх і перевірити (пункт 4 частини першої статті 7, частина четверта статті 11, частина п\’ята статті 71 КАСУ). Наприклад, суд відповідно до частини третьої статті 2 КАСУ повинен перевірити цілу низку обставин прийняття суб\’єктом владних повноважень рішення, вчинення дії, допущення бездіяльності, незалежно від того, чи посилався на них позивач.

Для висновку про доведеність чи недоведеність певної обставини суд повинен оцінити належність, допустимість та достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємозв\’язок доказів у їх сукупності (стаття 86 КАСУ). Ці докази наводяться в описовій частині (пункт 2 статті 163 КАСУ), а результати їх оцінки та встановлені обставини відображаються у мотивувальній частині постанови (пункт 3 статті 163 КАСУ).

5. Щоб постанова була законною (частина друга статті 159 КАСУ), пункт 3 коментованої статті зобов\’язує суд вирішити, яку правову норму (норми) слід застосувати до встановлених обставин (правовідносин).

По-перше, суд повинен вибрати необхідну норму (норми), що регулює відповідні відносини, з\’ясувати її чинність щодо кола осіб і в часі, а по-друге, перевірити її відповідність нормам з вищою юридичною силою, згідно з правилами статті 9 КАСУ. У разі якщо декілька норм однакової юридичної сили суперечливо регулюють відповідні відносини, необхідно обрати для застосування спеціальну норму, на відміну від загальної норми, що врегульовує те саме, але ширше коло відносин. Якщо неможливо однозначно визначити, яка норма є спеціальною, тоді суд застосовує норму, яка набрала чинності пізніше.

Норма є відправним пунктом для встановлення законності вимог та заперечень, заявлених особами, які беруть участь у справі. Законною є вимога, що відповідає нормі права. Така вимога має випливати з правового наслідку, який вимагає норма права. Для того, щоб установити, чи випливає вимога з норми, слід визначити, яка саме норма з усього масиву правових приписів має бути застосованою до відповідних відносин. Для цього слід звернутись до обставин у справі і виокремити ті з них, які мають юридичне значення. У кожній нормі права є частина, котра описує абстрактними правовими поняттями (так званим \”юридичним складом\”) обставини, за яких має бути виконана вимога норми (прикладом такої вимоги можуть бути такі формулювання: \”сплатити вартість послуг\”, \”дозволити експлуатацію обладнання\”, \”зупинити подальшу діяльність\”, \”відшкодувати завдану шкоду\” тощо). Відтак установлюється відповідність між тією частиною норми права, яка описує обставини, наявність яких вимагається нею (\”юридичним складом\”), і дійсністю. Така відповідність установлюється шляхом порівняння норми права і встановлених у справі обставин, а звідси й вислів \”кидання погляду суддею з норми на факт і знову на норму …\”. Процес обрання норми права знаходить відображення у мотивувальній частині постанови (пункт 3 статті 163 КАСУ).

Якщо суд з\’ясує, що відповідач допустив порушення прав, свобод чи інтересів позивача, які у той чи інший спосіб гарантуються нормою права (не обов\’язково лише нормою закону!), суд повинен задовольнити відповідну позовну вимогу, а за інших обставин – відмовити у її задоволенні (пункт 4 коментованої статті). Одночасно робиться висновок, якого вимагає модальна (наслідкова) складова норми права, – висновок щодо необхідності тієї чи іншої дії чи бездіяльності або прийняття певного рішення, – тобто суд обирає спосіб захисту порушеного права, свободи чи інтересу з урахуванням частини другої статті 162 КАСУ. Це вже знаходить відображення у резолютивній частині постанови (пункт 3 статті 163 КАСУ).

6. Пункт 5 коментованої статті покладає на суд обов\’язок вирішити питання про розподіл судових витрат між сторонами відповідно до задоволених чи незадоволених судом позовних вимог. Такий розподіл здійснюється за правилами статті 94 КАСУ і відображається у резолютивній частині постанови (пункт 3 статті 163 КАСУ).

7. Пункти 6 і 7 коментованої статті є факультативними, оскільки не у кожній справі можливе негайне виконання постанови чи забезпечується адміністративний позов.

Але в будь-якому випадку суд повинен переконатися, чи немає у справі підстав для негайного виконання постанови, визначених статтею 256 КАСУ. Якщо такі підстави є, тоді висновок про негайне виконання постанови відображається в її резолютивній частині як \”інші правові наслідки ухваленого рішення\” (пункт 3 статті 163 КАСУ).

Питання щодо скасування заходів забезпечення адміністративного позову (або заміни одного способу забезпечення адміністративного позову іншим) потрібно вирішувати лише тоді, коли суд вживав ці заходи. За загальним правилом, якщо у задоволенні вимог позивачеві буде відмовлено, вжиті заходи забезпечення адміністративного позову зберігаються до набрання постановою суду законної сили. Проте суд може одночасно з прийняттям постанови постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення адміністративного позову або заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим (частина четверта статті 118 КАСУ). Тобто це питання вирішується не у постанові, а ухвалою, яку може бути постановлено одночасно з постановою. Це пов\’язано з тим, що така ухвала завжди виконується негайно (частина п\’ята статті 118 КАСУ), тоді як постанова у справі підлягає негайному виконанню дуже рідко.