Archives Липень 2017

 

     Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

     що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро 

праці та зібралася 25 травня 1927 року на свою десяту сесію,

     постановивши ухвалити  ряд  пропозицій  щодо  страхування  на 

випадок  хвороби  працівників  у  сільському  господарстві,  що  є 

частиною першого пункту порядку денного сесії,

     вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,

     ухвалює цього   п\’ятнадцятого   дня   червня   місяця  тисяча 

дев\’ятсот двадцять сьомого року нижченаведену Конвенцію,  яка може 

називатися Конвенцією 1927 року про страхування на випадок хвороби 

працівників сільського господарства  і  яка  підлягає  ратифікації 

членами  Міжнародної  організації  праці  відповідно  до  положень 

Статуту Міжнародної організації праці ( 993_154 ). 

                             Стаття 1 

     Кожний член Міжнародної організації праці,  який  ратифікував 

цю  Конвенцію,  зобов\’язується  запровадити  систему обов\’язкового 

страхування  на  випадок  хвороби   для   працівників   сільського 

господарства  на  умовах принаймні рівних тим,  які передбачаються 

цією Конвенцією. 

                             Стаття 2 

     1. Система  обов\’язкового  страхування  на  випадок   хвороби 

поширюється на працівників фізичної і нефізичної праці,  серед них 

учнів, зайнятих на сільськогосподарських підприємствах.

     2. Однак  кожний  член  Організації може передбачити у своєму 

національному  законодавстві  такі   винятки,   які   він   вважає 

потрібними, щодо:

     a) тимчасової  роботи,   яка   триває   менше   ніж   період, 

встановлений національним законодавством,  непостійної роботи,  що 

не належить до роду діяльності роботодавця,  випадкової  роботи  й 

побічної роботи;

     b) працівників, заробітна плата чи дохід яких перевищує суму, 

встановлену національним законодавством;

     c) працівників, які не отримують грошової винагороди;

     d) працівників-надомників, умови праці яких відрізняються від 

умов праці звичайних найманих працівників;

     e) працівників,    молодших    чи   старших   певного   віку, 

встановленого національним законодавством;

     f) членів сім\’ї роботодавця.

     3. Крім того,  зі сфери  застосування  системи  обов\’язкового 

страхування  на  випадок  хвороби можуть бути вилучені особи,  які 

внаслідок будь-яких положень законодавства  чи  особливої  системи 

мають право на пільги на випадок хвороби, принаймні рівні тим, які 

передбачені цією Конвенцією. 

                             Стаття 3 

     1. Застрахована особа,  яка  стала  непрацездатною  внаслідок 

свого  ненормального  фізичного чи розумового стану,  має право на 

грошову допомогу протягом принаймні перших двадцяти  шести  тижнів 

непрацездатності,  починаючи  з першого дня,  за який виплачується 

допомога.

     2. Виплата  цієї  допомоги  може  бути обумовлена завершенням 

стажу застрахованої особи,  що дає право на допомогу,  і  періодом 

очікування, який не перевищує трьох днів.

     3. У виплаті грошової допомоги може бути відмовлено  у  таких 

випадках:

     a) коли застрахована особа  внаслідок  однієї  і  тієї  самої 

хвороби  отримує  з  іншого  джерела компенсацію,  на яку вона має 

право;

     b) коли непрацездатність застрахованої особи не призводить до 

будь-якої втрати звичайної винагороди за її  працю  або  ця  особа 

утримується за рахунок страхових чи суспільних коштів; однак, якщо 

застрахована особа,  хоча й утримується за рахунок  таких  коштів, 

має утриманців, грошова допомога відраховується тільки частково;

     c) якщо   застрахована   особа   під   час   своєї    хвороби 

відмовляється  без  поважної причини додержуватись приписів лікаря 

чи інструкції,  що стосується поведінки застрахованих осіб під час 

хвороби,  або  навмисно  і  без  дозволу  ухиляється  від контролю 

установи, яка займається страхуванням.

     4. Грошову допомогу може бути скорочено або у виплаті її може 

бути відмовлено,  якщо хвороба є  наслідком  навмисного  проступку 

застрахованої особи. 

                             Стаття 4 

     1. Застрахована особа має право з початку хвороби і принаймні 

до закінчення  періоду,  встановленого  для  надання  допомоги  на 

випадок  хвороби,  на  безплатне  медичне  обслуговування  з  боку 

дипломованого  медичного  працівника  і  на  отримання  достатньої 

кількості належних ліків і лікарських засобів.

     2. Однак від застрахованої особи може вимагатися оплата такої 

частини   вартості   медичного   обслуговування,   яка  може  бути 

встановлена національним законодавством.

     3. Медичне    обслуговування   може   не   надаватися,   якщо 

застрахована особа безпідставно відмовляється  виконувати  приписи 

лікаря  чи  інструкції  щодо  поведінки застрахованих осіб під час 

хвороби або нехтує використанням можливостей,  які надає установа, 

що займається страхуванням. 

                             Стаття 5 

     Національне законодавство   може   дозволяти  чи  приписувати 

надання медичних послуг  членам  сім\’ї  застрахованої  особи,  які 

проживають  разом  із  нею і перебувають на її утриманні,  а також 

встановлює умови надання таких послуг. 

                             Стаття 6 

     1. Страхування на випадок  хвороби  здійснюється  автономними 

установами,  що  перебувають  під  адміністративним  і  фінансовим 

контролем компетентного державного органу,  який не  має  на  меті 

отримання прибутку.  Установи, засновані за приватною ініціативою, 

повинні бути спеціально визнані компетентним державним органом.

     2. Застраховані  особи беруть участь в управлінні автономними 

установами  страхування   на   умовах,   визначених   національним 

законодавством.

     3. Однак управління  страхуванням  на  випадок  хвороби  може 

здійснюватись  безпосередньо  державою  у тих випадках,  коли воно 

стає важким чи неможливим або недоцільним  внаслідок  національних 

умов  і,  зокрема,  внаслідок  недостатнього  розвитку організацій 

роботодавців і працівників. 

                             Стаття 7 

     1. Застраховані особи та їхні  роботодавці  беруть  участь  у 

створенні  фінансових  ресурсів  системи  страхування  на  випадок 

хвороби.

     2. Питання  щодо  фінансових внесків компетентного державного 

органу вирішується національним законодавством. 

                             Стаття 8 

     Застрахованій особі надається право на апеляцію у разі  спору 

щодо її права на допомогу. 

                             Стаття 9 

     1. Країни,  території  яких  займають  великі  за  площею  та 

малонаселені  райони,  можуть  не  застосовувати  цю  Конвенцію  в 

районах,  де  внаслідок  невеликої густоти і сильного розпорошення 

населення,  а також  відсутності  засобів  інформації  і  зв\’язку, 

організація страхування на випадок хвороби, як належить відповідно 

до цієї Конвенції, є неможливою.

     2. Країни,  в  яких передбачаєтья робити виняток,  дозволений 

цією статтею, повідомляють про свої наміри одночасно з надісланням 

свого    офіційного   документа   про   ратифікацію   Генеральному 

директорові Міжнародного бюро праці.  Вони повідомлюють Міжнародне 

бюро праці про те,  стосовно яких районів застосовують цей виняток 

і через які причини.

     3. В  Європі тільки Фінляндії надається право робити виняток, 

передбачений цією статтею. 

                            Стаття 10 

     Офіційні документи    про    ратифікацію    цієї    Конвенції 

надсилаються  Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для 

реєстрації відповідно до положень Статуту Міжнародної  організації 

праці ( 993_154 ). 

                            Стаття 11 

     1. Ця  Конвенція набуває чинності через дев\’яносто днів після 

того,  як документи про ратифікацію від  двох  членів  Організації 

зареєстрував Генеральний директор.

     2. Вона зв\’язує тільки  тих  членів  Міжнародної  організації 

праці,  документи  про  ратифікацію  яких зареєстрував Генеральний 

директор.

     3. Надалі  ця  Конвенція  набуває чинності щодо кожного члена 

Організації через  дев\’яносто  днів  після  дати  реєстрації  його 

документа про ратифікацію в Міжнародному бюро праці. 

                            Стаття 12 

     Як тільки  в  Міжнародному бюро праці зареєстровано документи 

про ратифікацію від двох членів Організації,  Генеральний директор 

Міжнародного бюро праці повідомляє про це всіх членів Організації.

     Він також повідомляє їх про реєстрацію  всіх  документів  про 

ратифікацію, отриманих ним згодом від інших членів Організації. 

                            Стаття 13 

     Враховуючи положення статті 11, кожний член Організації, який 

ратифікує цю Конвенцію,  погоджується надати  чинності  положенням 

статей 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 і 9 не пізніше ніж 1 січня 1929 року 

і вживати потрібних заходів щодо їх ефективного запровадження. 

                            Статття 14 

     Кожний член Міжнародної організації праці,  який  ратифікував 

цю  Конвенцію,  зобов\’язується  застосовувати її до своїх колоній, 

володінь і протекторатів відповідно до положень статті 35  Статуту 

Міжнародної організації праці ( 993_154 ). 

                            Стаття 15 

     Будь-який член  Організації,  який  ратифікував цю Конвенцію, 

може після закінчення десятирічного терміну з моменту,  коли  вона 

початково  набула  чинності,  денонсувати її актом про денонсацію, 

надісланим Генеральному директорові Міжнародного  бюро  праці   та 

зареєстрованим  ним.  Денонсація  набуває чинності через рік після 

реєстрації акта про денонсацію в Міжнародному бюро праці. 

                            Стаття 16 

     Кожного разу,  коли Адміністративна  рада  Міжнародного  бюро 

праці  вважає  за  потрібне,  вона  подає  Генеральній конференції 

доповідь про  застосування  цієї  Конвенції  і  вирішує,  чи  слід 

вносити  до  порядку денного Конференції питання про її повний або 

частковий перегляд. 

                            Стаття 17 

     Французький і  англійський  тексти   цієї   Конвенції   мають 

однакову силу. 

     Дата набуття чинності: 15 липня 1928 року. 

 Конвенції та рекомендації, ухвалені 

 Міжнародною організацією праці 

 1919-1964, Том I 

 Міжнародне бюро праці, Женева