Archives Липень 2014

 

1. Майнові права суб\’єктів господарювання захищаються законом.

2. Вилучення державою у суб\’єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

3. Збитки, завдані суб\’єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.

4. Право власності та інші майнові права суб\’єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у статті 20 цього Кодексу.

Коментар:

Майнові права суб\’єктів правовідносин охороняються нормами різних галузей права, зокрема цивільним, кримінальним, адміністративним. Норми господарського права також входять до системи захисних заходів і водночас вони є складовою частиною загальноправового механізму захисту майнових прав суб\’єктів правовідносин.

Поняття \”захист\” і \”охорона\” деякі вчені вживають як синонімічні чи подібні за значенням. На нашу думку, захист певних прав, відносин тощо – це поняття вужче, ніж їх охорона. Так, захист права власності охоплюється більш широким поняттям \”охорона відносин власності\”. Охорона здійснюється за допомогою правових норм, що встановлюють належність матеріальних благ суб\’єктам відповідних правовідносин і визначають ступінь їх майнового відокремлення; забезпечують власникам умови для реалізації їхніх прав за певних умов; негативні наслідки для осіб, які порушують права власника. Іншими словами, охорона відносин власності здійснюється за допомогою закріплення у правових нормах меж володіння, користування і розпорядження майном, що належить суб\’єктам правовідносин, і передбачення негативних наслідків для осіб, які порушують права власників. Охорона і захист права власності тісно пов\’язані одне з одним, адже відповідний правовий захист може здійснюватися лише в межах охоронюваних прав власника.

Важливим елементом захисту майнових прав суб\’єктів господарювання є положення коментованої статті про те, що вилучення державою у суб\’єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом. Такими випадками можуть бути, наприклад, націоналізація, конфіскація, реквізиція, реприватизація тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 КК України конфіскація майна – це примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Кодексом України про адміністративні правопорушення у п. 4 ст. 24 передбачено, що конфіскація є одним із видів адміністративних стягнень. А в ст. 29 цього Кодексу зазначається, що конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об\’єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Отже, конфіскація майна є видом кримінального покарання і одним із видів адміністративних стягнень, що застосовується виключно за вироком суду.

Під націоналізацією розуміють відчуження (платне або безоплатне) майна з приватної власності фізичних або юридичних осіб у власність держави. Деякі автори зазначають, що націоналізація є цивілізованим способом викупу державою майна у приватного власника в обмеженому ряді випадків. Так, в економіці визначають два погляди щодо можливого визначення націоналізації. Перший – примусовий викуп у власника майна для виконання державою певних функцій (наприклад, держава здійснює будівництво військового об\’єкта, і продукція певного підприємства стає стратегічно значимою). Другий підхід – переведення у державну власність цілих галузей економіки для їх повної реорганізації та зняття соціальної напруги (як приклад наводять діяльність Маргарет Тетчер у вугільній промисловості).

У цивільному праві дореволюційного періоду поняття націоналізації не існувало. Натомість припинення права власності за участю влади здійснювалося у такий спосіб, як експропріація. Під останньою розуміли примусове оплатне відчуження або обмеження прав, яке встановлювалося державною владою із загальнокорисною метою. Здійснювалась експропріація за умови винагороди. Сучасне українське законодавство не містить нормативного визначення націоналізації (яку ототожнюють із \”експропріацією\”). Водночас положення щодо націоналізації закріплюються у двосторонніх договорах України про заохочення та взаємний захист інвестицій. Так, передбачається можливість застосування націоналізації (експропріації) щодо майна іноземців (іноземних юридичних осіб), яке перебуває на території України у формі інвестицій.

Конституція України закріпила такі основні принципи примусового відчуження об\’єктів приватної власності у державну власність:

– винятковість, що зумовлена суспільною необхідністю;

– законодавче визначення підстав і порядку проведення;

– попереднє та повне відшкодування власнику об\’єкта, який вилучається, за винятком, передбаченим відповідно до ст. 64 Конституції України (примусове відчуження об\’єктів приватної власності з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану).

На розвиток наведеного конституційного положення був розроблений законопроект \”Про порядок примусового відчуження об\’єктів права приватної власності у власність держави (націоналізації)\” від 03.07.2003 р. N 3709 та поданий на заміну йому законопроект від 14.02.2005 р. На жаль, зазначений законопроект містить численні неточності, з багатьох питань суперечить чинному законодавству і тому потребує ґрунтовного доопрацювання.

Під реквізицією розуміють примусове відчуження у власність держави об\’єктів права приватної власності, що застосовується у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодуванням їх вартості. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути реквізоване з наступним повним відшкодуванням його вартості. Таке майно переходить у власність держави або знищується (ст. 353 ЦК України).

Близьким до поняття \”націоналізація\” є поняття \”реприватизація\”. Однак, на нашу думку, процес реприватизації має ряд специфічних ознак, що дозволяє зробити висновок про нетотожність даних категорій.

Нині відсутнє законодавче та нормативне визначення реприватизації. У науковій літературі під реприватизацією розуміють визнання недійсним акта приватизації стосовно відповідного майна. Звісно, підстави та наслідки реприватизації мають бути чітко передбачені у законодавстві. На жаль, відповідного закону, який врегулював би відносини в даній сфері, нині немає.

Приватизація – це суб\’єктивне право особи, в реалізації якого їй не може бути відмовлено (за умови дотримання всіх вимог приватизаційного законодавства). Реприватизацію також пропонують розглядати як суб\’єктивне право (добровільна реприватизація). Це різновид добровільної відмови від майна, що носить спрощений порядок.

Щодо примусової реприватизації, то вона, на нашу думку, може виступати виключно як санкція за неправомірні дії суб\’єктів приватизаційних відносин. Відтак її здійснення має відбуватися лише у судовому порядку на загальних цивільно-правових засадах. Правовою підставою примусової реприватизації є рішення суду про визнання договору купівлі-продажу відповідного об\’єкта недійсним. Відчуження майна має відбуватися на користь попереднього власника, інтереси якого були порушені.

Отже, можна виділити такі, зокрема, відмінності між поняттями \”реприватизація\” та \”націоналізація\”:

1) Підставою порушення процесу реприватизації є порушення приватизаційного законодавства та/або зобов\’язань нового власника щодо приватизованого майна. У випадку націоналізації – це винятковість, що зумовлена суспільною необхідністю.

2) Метою реприватизації є відновлення порушених прав власника. Метою націоналізації – виконання державою певних функцій, переведення у державну власність цілих галузей економіки для їх повної реорганізації та зняття соціальної напруги тощо.

3) При націоналізації передбачається попереднє і повне відшкодування вартості націоналізованого майна (наприклад, ст. 321 ЦК України). При реприватизації процес відшкодування вартості майна приватним власникам чітко не визначений.

4) При націоналізації майно вилучається лише у державну власність, при реприватизації – у державну та комунальну власність.

На підставі викладеного пропонуємо таке визначення примусової реприватизації: це примусове повернення за рішенням суду майна, набутого фізичними та юридичними особами шляхом приватизації із порушенням приватизаційного законодавства та/або умови приватизації якого не виконано, і повернення цього майна у державну або комунальну власність з метою відновлення порушених прав власника.

Збитки, завдані суб\’єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону. Так, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи цих органів при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи осіб (ст. 1173, 1174 ЦК України).

Майнові права суб\’єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у ст. 20 цього Кодексу (див. також коментар до ст. 20 цього Кодексу).