Науково-практичний коментар до ст. 13 Сімейного кодексу України
Стаття 13. Міжнародні договори України
1. Частиною національного сімейного
законодавства
України є міжнародні договори, згода на обов\’язковість
яких надана Верховною Радою України.
1. Міжнародні договори є кількох видів:
міждержавні,
міжурядові, міжвідомчі. У статті йдеться
про міждержавні
договори, які укладені Україною з іншою
країною світу, а та-
кож про багатосторонні міжнародні договори
– конвенції,
пакти. Конвенції, двосторонні міжнародні
договори стають час-
тиною національного законодавства України,
якщо Верхов-
ною Радою України надана згода на їх
обов\’язковість.
Термін національне законодавство є
конституційним (стат-
тя 9 Конституції України), відповідно таким
є й термін наці-
ональне сімейне законодавство.
На відміну від конвенцій, декларації не
стають частиною
національного законодавства, оскільки
визначають лише на-
прями розвитку законодавства
держав-учасниць, але не міс-
тять норм, обов\’язкових до застосування.
Тому Загальна де-
кларація прав людини, проголошена
Генеральною Асамблеєю
ООН 10 грудня 1948 р., Декларація прав
дитини, прийнята
Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959
р., Копенга-
генська декларація про соціальний розвиток
від 1 січня 1995 р.
не є частиною національного сімейного
законодавства Украї-
ни. Не є таким і Світ, сприятливий для
дітей – Підсумко-
вий документ Спеціальної Сесії в інтересах
дітей Генеральної
Асамблеї ООН (травень 2002 р.), який
складається з Деклара-
ції, Огляду досягнутого прогресу і
здобутого досвіду та Плану
дій. Однак всі ці міжнародні документи
мають незаперечний
вагомий вплив не лише на законодавство, а й
на усі аспекти
суспільного життя.
2. Одним із найважливіших міжнародних
договорів у сфері
регулювання сімейних відносин є Конвенція
про права дити-
ни від 20 листопада 1989 р., яка була
підписана Україною
21 лютого 1990 р., ратифікована Верховною
Радою України
27 лютого 1991 р. і набула чинності для
України 27 вересня
1991 р. Це значить, що з 27 вересня 1991 р.
кожен одержав
право посилатися на Конвенцію про права
дитини, якщо пев-
ної норми у законах України не було.
10 листопада 1994 р. Верховна Рада України
ратифікувала
Конвенцію про правову допомогу та правові
відносини у ци-
вільних, сімейних та кримінальних справах
держав-членів
СНД, а 17 липня 1997 р. – Конвенцію про
захист прав люди-
ни та основних свобод від 4 листопада 1950
р.
3. Верховенство міжнародного договору
означає, що у разі
невідповідності йому закону України діє
норма міжнародного
договору. Однак це положення Закону України \”Про міжна-
родні договори\”, як правило, не
використовувалося до тих
пір, поки не були внесені зміни до
внутрішнього законодавст-
ва. Прикладом такого нігілізму може бути
сумна доля в Укра-
їні норми частини другої статті 12
Конвенції про права дити-
ни, за якою дитині надається можливість
бути заслуханою в
ході будь-якого судового чи
адміністративного розгляду, що
стосується дитини… Оскільки до Кодексу
про шлюб та сім\’ю
1969 р. не були внесені відповідні зміни,
фактично залиши-
лися чинними стаття 104, за якою на
усиновлення вимагала-
ся згода лише дитини, якій виповнилося
десять років, та
стаття 69, за якою суд повинен був
з\’ясувати у дитини, з ким
вона бажає проживати, лише після досягнення
нею десяти-
річного віку. Хоча ці норми як такі, що
суперечать Конвен-
ції, давно мали б не застосовуватися.
4. На 1 січня 2003 р. Україна не
ратифікувала з різних
причин цілий ряд конвенцій, зокрема
Конвенцію про стяг-
нення за кордоном аліментів 1956 р.,
Європейську конвенцію
про здійснення прав дітей (Страсбург, 25
січня 1996 р.). Од-
нак постійно зростає кількість двосторонніх
угод про надання
правової допомоги у цивільних та сімейних
справах, які
укладає Україна з іншими державами. На 1
січня 2003 р.
Україною було укладено 12 таких угод – з
Польщею, Монго-
лією, Чехією, Грецією тощо.