Науково-практичний коментар до ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України
Стаття 10. Змагальність сторін
1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах
змагальності сторін.
2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі,
мають рівні права щодо подання
доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
3. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на
які вона посилається як на підставу
своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
4. Суд сприяє всебічному і повному з\’ясуванню
обставин справи: роз\’яснює особам,
які беруть участь у справі, їх права та обов\’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення
процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
1.
Коментована стаття закріплює обов\’язок суду створювати всі необхідні умови для
встановлення об\’єктивної істини по кожній
цивільній справі, для всебічного, повного і об\’єктивного з\’ясування
обставин справи, прав і обов\’язків зацікавлених осіб. Основою цього служать обставини, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, та докази, що
наводяться на підтвердження цих обставин. Тому ця стаття і передбачає розгляд
і вирішення цивільних справ у судах на засадах змагальності.
2. В юридичній
літературі все більшого поширення набувають спірні,
як видається, погляди про те, що раніше суд був зобов\’язаний з\’ясовувати
дійсні обставини справи, але зараз цей обов\’язок законом не передбачений, а
тому і принцип об\’єктивної істини не притаманний цивільному процесуальному
праву. Ці твердження є дуже спірними, по-перше,
тому, що багато статей ЦПК (наприклад, ст.ст. 213, 132, 137)
передбачають саме обов\’язок суду встановити об\’єктивну істину у справі.
По-друге, закон передбачає для суду, який не встановив об\’єктивну істину в
справі, несприятливі процесуальні наслідки у вигляді скасування
необгрунтованого і незаконного рішення
(ст. 309 ЦПК). Тому видається переконливою думка О.Т. Боннера (див. «Установление обстоятельств
гражданского дела». – М. –
2000. – С. 83-85) та інших процесуалістів, які відстоюють
принцип об\’єктивної істини, що включає істинність як установлених обставин
справи, так і правової оцінки об\’єктивно встановлених
обставин справи, а також їх правильну соціально-правову оцінку. Інша
річ, що суду не завжди необхідно встановлювати всі факти у справі, а достатньо
лише тих, що зазначені в гіпотезі матеріальної норми права, яка регулює спірні
правовідносини. У цьому разі судова істина буде неповною, але все одно повинна
бути об\’єктивною. Іще у XII сторіччі Румі Джалалиддін зазначав:\”я повинуюсь истине одной, лиш ей султану всех
султанов\”, а П.Я.Чаадаев віддав належне істині наступним
твердженням: „Прекрасная вещь любовь
к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное – это любовь к
истине\” (тут і далі у
роботі використані посилання на авторів по книгам Павла Таранова «Мудрость трех тысячелетий» та «Философия сорока пяти поколений».
– Изд-во АТС. – М, 1998» 18
До того ж, Пленум Верховного Суду України постійно
вимагав від судів викорінити випадки порушення норм процесуального законодавства і, насамперед, норм про всебічне,
повне і об\’єктивне з\’ясування дійсних обставин справи (див. п. 9
постанови № 1 від 12.02.93 р. «Про підсумки
роботи судів за 1992 р. і завдання судів, що випливають з постанови Верховної Ради України від 26 січня 1993 р.
«Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи посилення
боротьби зі злочинністю» зі змінами від 03.12.97 p.).
3. Частина 4 коментованої статті закріплює й інший
важливий обов\’язок суду (судді) роз\’яснювати особам, що беруть участь у справі, їх права і обов\’язки, попереджати їх про
наслідки здійснення чи нездійснення процесуальних дій. Видається, що такий
самий обов\’язок покладено на суд і відносно осіб, які сприяють здійсненню правосуддя: експертів, свідків, перекладачів і
т. ін.
4. І третій обов\’язок суду (судді) – сприяти особам,
що беруть участь у справі, та іншим учасникам процесу в здійсненні їх прав щодо обгрунтування обставин, витребування і
надання в судове засідання необхідних доказів і т. под.
5. Назва даної статті викликає заперечення.
Змагальність є одним із головних
принципів цивільного судочинства. Формальною стороною його є те, що справи розглядаються шляхом спору сторін (і не тільки їх, а й інших осіб, які беруть
участь у справі), конкуренції їх
фактів та доказів. Тому якщо довести визначення змагальності цивільного
судочинства з урахуванням викладеного та змісту коментованої статті, то потрібно зазначити, що принцип змагальності
цивільного судочинства зводиться до виявлення у змагальній формі ініціативи та активності осіб, які беруть участь у справі, і
суду при здійсненні прав та виконанні обов\’язків у визначенні кола обставин, які мають значення для вирішення
справи, а також по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, які
підтверджують чи спростовують зазначені
обставини. Принцип змагальності забезпечує
повноту дослідження обставин справи, яка розглядається судом.