«Виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні»
«Виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні»
«Юридична газета»
23 грудня 2008 р. №51-52(184)
Вадим ПРОКОПЕНКО
директор ЮФ «НАША СПРАВА»
Спеціально для «Юридичної газети»
Визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні є досить рідкісним явищем в юридичній практиці вітчизняних правників.
Порядок визнання та виконання міжнародних арбітражів відповідно до змісту Нью-Йоркської Конвенції зводиться до виконання певних дій та вимог. Так, суб’єкт спору, на користь якого винесене рішення арбітражу, подає до компетентного органу оригінал арбітражного рішення або його належним чином засвідчену копію та оригінал арбітражної угоди або її належним чином засвідчену копію. Якщо документи, подані заявником, відповідають зазначеним вимогам, компетентному органу залишилось лише перевірити, чи немає в нього законних підстав для відмови у визнанні та виконанні рішення міжнародного арбітражу. До речі, якщо арбітражне рішення або арбітражна угода викладені мовою, яка не є офіційною мовою України, заявник повинен надати компетентному органу легалізований переклад.
Підставами, які можуть стати причиною для відмови заявникові, є такі обставини: 1) Арбітражна угода про вирішення спору в певному арбітражі з будь-якої причини визнана недійсною, наприклад, сторони угоди були недієздатними або умови арбітражної угоди є недійсними в силу дії закону, якому сторони під поряд кували таку угоду; 2) Сторона, проти якої винесено рішення, не була належним чином повідомлена про арбітражний розгляд або була позбавлена можливості надати свої пояснення та заперечення; 3) Арбітражне рішення винесене зі спору, який не передбачений арбітражною угодою або виходить за її межі; 4) Вимоги до складу арбітражу чи самого арбітражного процесу не відповідали таким, що встановлені в арбітражній угоді або вимогам процесуальних законів, відповідно до яких відбувався арбітражний розгляд; 5) Рішення арбітражу ще не набуло законної сили чи втратило її.
При цьому тягар доведення існування підстав для відмови у визнанні та виконанні міжнародного арбітражного рішення покладається на сторону, проти якої винесено рішення. Саме боржник повинен надати суду докази наявності підстав для відмови.
Крім зазначених підстав для відмови, компетентний орган, який визнає та виконує арбітражне рішення, може з власної ініціативи відмовити заявнику, якщо виявить, що об’єкт спору не може бути предметом розгляду відповідно до законів цієї країни або якщо визнання виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.
Варто відзначити, що орган, який проводить визнання рішення, вправі на клопотання заінтересованої сторони відкласти вирішення питання визнання та виконання рішення і так само має право зобов’язати іншу сторону забезпечити виконання. Однак якщо для відкладення вирішення питання визнання та виконання рішення Конвенцією чітко окреслені підстави у вигляді порушення перед міжнародним арбітражем питання про призупинення чи скасування власного рішення, то для зобов’язання боржника забезпечити виконання діє принцип доцільності. Тобто питання забезпечення виконання вирішується компетентним органом на власний розсуд без визначення певних критеріїв.
На даний час українське національне законодавство більш-менш детально регулює порядок визнання та виконання міжнародних арбітражів в Україні, що прописано в Цивільному процесуальному кодексі України від 01.01.2005. На відміну від «старого» Цивільного процесуального кодексу УРСР від 18.07.1963, який містив лише одну статтю з питань визнання та виконання міжнародних арбітражів, в чинному Процесуальному кодексі це питання розписано досить змістовно і складає цілий розділ із 12 статей.
До 06.09.2005 діяв Закон України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів». Як під час дії Закону України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», так і з набранням чинності Цивільним процесуальним кодексом України від 01.01.2005 компетентним органом щодо розгляду питань визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень в Україні є суди загальної юрисдикції. Однак у чинному законодавстві змінився принцип підсудності справ про визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів. Так, якщо в Законі, який утратив чинність, такі питання розглядалися апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними обласними, Київським та Севастопольським міськими апеляційними судами за місцезнаходженням боржника або його майна, то Цивільний процесуальний кодекс України від 01.01.2005 визначив, що питання визнання та виконання рішення міжнародного арбітражу розглядається місцевим судом загальної юрисдикції за місцезнаходженням боржника або його майна. В результаті передачі повноважень апеляційних судів до місцевих судів та у зв’язку з відсутністю у суддів місцевих судів будь-якої практики з визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні, більшість суддів були не готові до вирішення зазначених питань. У нашій практиці траплялися випадки, коли судді відмовлялися приймати такі клопотання або сумнівалися в підсудності чи компетенції, посилаючись на те, що подібна процедура або ж взагалі не передбачена законом, або підсудна, наприклад, господарському суду. В багатьох випадках доводиться ретельно розписувати підстави для звернення саме до цього суду.
Основним міжнародним нормативно-правовим актом, який діє на території України з питань визнання та виконання міжнародних арбітражів, є так звана Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1959 року. Також Україною ратифікована Женевська Конвенція 1963 року про зовнішньоторговельний арбітраж і Київська Угода про порядок вирішення спорів 1992 року. Сферою дії і Київської угоди є виключно певна частина країн Співдружності Незалежних Держав. На відміну від неї, Женевська Конвенція має більший ареал дії. Нью-Йоркська ж Конвенція є ще більш застосовуваною в питаннях визнання та виконання міжнародних арбітражів, адже її учасниками стали 126 країн світу, зокрема країни Співдружності Незалежних Держав.
В Україні звернення до суду про визнання рішення міжнародного арбітражу відбувається у формі клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення. В результаті розгляду клопотання суд виносить ухвалу про надання дозволу на примусове виконання в Україні рішення міжнародного арбітражу або про відмову у визнанні.
Процес надання дозволу на примусове виконання в Україні міжнародних арбітражних рішень за Цивільним процесуальним кодексом України відповідає порядку, встановленому Нью-Йорксь-кою Конвенцією з певними національними особливостями. Так, рішення іноземного суду може бути пред’явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішень про стягнення періодичних платежів, які можуть бути пред’явлені протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Звернення заінтересованої сторони, як вже зазначалось, відбувається у формі письмового клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу і повинно містити: найменування стягувана або його представника, їх місцезнаходження, найменування боржника, зазначення його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні, мотиви подання клопотання. Вимоги Цивільного процесуального кодексу до документів, що додаються до клопотання, ідентичні вимогам, які ставляться Нью-Йоркською Конвенцією.
Підставами для відмови у задоволенні клопотання, окрім зазначених в Нью-Йоркській Конвенції, можуть бути : 1) наявність рішення суду України чи спору в суді України між тими ж сторонами, з того ж предмету та з тих же підстав; 2) пропуск строку пред\’явлення до примусового виконання; 3) імовірне виникнення загрози інтересам України у разі виконання рішення. Даний перелік не є вичерпним, і суд може також з інших підстав відмовити в задоволенні клопотання.
На практиці трапляється, що міжнародні арбітражі в своїх рішеннях зазначають «зобов’язати сплатити грошові кошти». В подальшому виконання таких рішень у примусовому порядку фактично унеможливлюється зв’язку з відсутністю примусового характеру такого рішення. Незважаючи на це, при вирішенні клопотання про визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень, суд України не може відходити від змісту резолютивної частини цього рішення, і зазначати, наприклад, замість «зобов’язати сплатити» — «стягнути». Такі недоліки в резолютивній частині міжнародного арбітражного рішення повинні усуватися шляхом відповідної зміни чи доповнення самого міжнародного арбітражного рішення.
Ухвала, яка виноситься за результатами розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу, повинна відповідати вимогам, встановленим щодо ухвал Цивільним процесуальним кодексом України, тобто складатися зі вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин, у тому числі із зазначенням строків та порядку набрання нею чинності. Після вступу в законну силу ухвали суду про надання дозволу на виконання рішення міжнародного арбітражу, якщо арбітражне рішення передбачає примусовий характер, судом видається виконавчий лист. Виконавчий лист виконується державною виконавчою службою н порядку Закону України «Про виконавче провадження» без якихось особливостей.
У справах про падання дозволу на виконання рішень міжнародних арбітражів, які передбачають стягнення грошових коштів, суд, зазначаючи кошти, що підлягають стягненню, повинен визначній їх виключно в національній валюті з урахуванням курсу Національного банку України станом на день задоволення клопотання.
Оскарження ухвали про задоволення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу відбувається в загальному порядку — шляхом подання заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги на ухвалу суду.