Науково-практичний коментар до ст. 550 Кримінального процесуального кодексу України

 

1. Документи, які направляються у зв\’язку із запитом про міжнародне співробітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу запитуючої сторони або запитуваної сторони і скріплено гербовою печаткою компетентного органу, приймаються на території України без додаткового засвідчення (легалізації) у разі, якщо це передбачено міжнародним договором України.

2. Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, не потребують легалізації і визнаються судом допустимими, якщо під час їх отримання не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи.

3. Правовий статус учасників кримінального провадження в іноземній державі не потребує додаткового встановлення за правилами цього Кодексу.

 

Коментар:

1. Під документом як самостійним джерелом доказів розуміються як офіційні, так і неофіційні документи. За загальним правилом офіційний документ – це документ, створений установою чи посадовою особою і оформлений в установленому порядку. Відповідно до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 р., до якої приєдналась Україна у 2002 р., офіційними документами вважаються документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи й ті, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця.

Згідно із ч. 2 ст. 99 КПК до таких документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених ч. 1 цієї статті, можуть належати матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов\’язковість яких надано ВР України. До обов\’язкових ознак офіційного документа відносять: чітко встановлений порядок його виготовлення; форму та вимоги до змісту; необхідні реквізити (дата, підписи, штампи, печатка тощо).

Стаття 550 КПК визначає доказову силу лише одного виду джерел доказів – офіційних документів. Натомість її російський аналог – ст. 455 КПК РФ – визначає юридичну силу усіх доказів, отриманих на території іноземної держави, прирівнює їх за юридичною силою до доказів, отриманих на території РФ у повній відповідності до вимог КПК РФ і не обмежується тільки документами. Таке врегулювання було б доцільним і в Україні, адже на виконання запитів про міжнародне співробітництво під час кримінального провадження надається можливість отримати від інших держав не тільки документи, а й інші предмети, речі (речові докази), показання, цінність яких безпосередньо пов\’язана з набуттям ними доказової сили. У практиці міжнародного співробітництва замість доказової сили застосовується термін \”дійсність документів\”.

Частина перша ст. 550 КПК стосується виключно документів, які складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу іншої держави як запитуючої сторони або запитуваної сторони, які скріплено гербовою печаткою компетентного органу і направляються у зв\’язку із запитом про міжнародне співробітництво для підтвердження їх дійсності на території України та в кримінальному провадженні. При цьому такі документи, як зазначено у цій частині статті, приймаються на території України без додаткового засвідчення (легалізації1), якщо це передбачено міжнародним договором України та коли дотримано всіх перелічених вище вимог, що заявляються до цих документів. Так, згідно зі ст. 13 \”Визнання документів, виданих органами іноземних держав\” ЗУ \”Про міжнародне приватне право\” передбачено, що документи, видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні у разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

У контексті цієї статті легалізація – процес, який повинен забезпечити підтвердження дійсності документа та можливості використання його як доказу у кримінальній справі та цивільному позові, пред\’явленому в ній. На сьогодні найбільш поширеними є два способи такого посвідчення: консульська легалізація та проставляння апостилю.

 

У переважній більшості міжнародних актів та договорів України про правову допомогу зазначається про те, що всі офіційні документи, видані компетентними органами однієї Договірної Сторони, приймаються без будь-якого додаткового засвідчення на території іншої Договірної Сторони. Це, зокрема, договори із: Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах 2004 р.; Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1995 р.; Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; Республікою Македонія про правову допомогу в цивільних справах 2000 р.; Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах 2002 р.; Республікою Узбекистан про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах 1998 р.; Чеською Республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних справах 2001 р.; між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Федеративною Народною Республікою Югославія про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1962 р. (у відносинах із Сербією); Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 2009 р. та з Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 2009 р. Таке положення міститься і в ст. 13 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (далі – Мінська конвенція 1993 р.), що застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь; Азербайджанською Республікою; Республікою Узбекистан; Російською Федерацією; Республікою Казахстан; Республікою Таджикистан; Республікою Вірменія; Киргизькою Республікою; Республікою Молдова; Грузією і Туркменістаном. Ця конвенція є актуальною для обміну документами із Республікою Таджикистан, Киргизькою Республікою, Туркменістаном, оскільки решта держав СНД нині також користуються Гаазькою конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів.

Саме Гаазька конвенція стала вагомим кроком у спрощенні процедури консульської легалізації: вона скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, оскільки документи, на яких був проставлений апостиль, приймаються на території іншої держави – учасниці зазначеної вище Конвенції без будь-якого додаткового оформлення чи засвідчення. Згідно зі статтями 1-3 Конвенції держави, які її підписали, звільнили від легалізації документи, що були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави, бажаючи скасувати вимогу дипломатичної або консульської легалізації іноземних офіційних документів. Конвенція поширюється і на офіційні документи та документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця.

Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється лише формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, а у відповідному випадку – автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставляння передбаченого у ст. 4 апостилю компетентним органом держави, в якій документ було складено. Однак дотримання згаданої формальної процедури не може вимагатися, якщо закони, правила чи практика, що діють у державі, в якій документ представлено, або угода між двома чи кількома договірними державами скасовують чи спрощують цю формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації. Отже, легалізація офіційних документів, складених і засвідчених іншою державою, відбувається у зазначений вище спосіб лише у разі відсутності міжнародних договорів між державами з цих питань. (Статус Конвенції на 24 серпня 2011 р. щодо 68 держав, які її ратифікували або приєднались до неї, можна переглянути на zakon2.rada.gov )

Положення про те, що докази або документи, які надсилаються на виконання запиту Договірної сторони, не потребують встановлення автентичності, містить Європейська конвенція 1959 р. у ст. 17. Умови дійсності та реалізації вироків передбачає Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р.

2. До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань кримінального провадження, так і його в цілому. Змістом же оцінки процесуальних джерел доказів є визнання допустимості їх використання у кримінальному провадженні і повноти відомостей, що містяться в них.

Допустимість доказів означає, що: по-перше, фактичні дані як докази повинні бути отримані уповноваженими на те суб\’єктами; по-друге, фактичні дані (відомості) повинні бути отримані з відомого, доступного для перевірки і не забороненого законом джерела; по-третє, такі дані повинні бути отримані в установленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян; по-четверте, фактичні дані і сам процес їх одержання мають бути належним чином закріплені і засвідчені; по-п\’яте, зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи загалом дають змогу здійснити аналіз і перевірку достовірності й законності одержання фактичних даних. Отже, реалізація принципу допустимості доказів є гарантією захисту законних прав та інтересів громадян, а також гарантією одержання достовірної доказової інформації.

Частина друга ст. 550 КПК логічно продовжує та розвиває положення допустимості доказів з урахуванням специфіки отримання матеріалів у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави. За своїм змістом вона регламентує відсутність потреби легалізації відомостей, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, та додатково визначає вимоги для суду щодо визнання їх допустимими. Вони стосуються визнання судом відомостей, які містяться в таких матеріалах, допустимими лише за умови, що під час їх отримання не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи, що повною мірою відповідає статтям 86-87 КПК (детальніше див. коментар до статей 86-87 КПК). При цьому суд повинен по кожному провадженні індивідуально відповідно до обставин перевіряти відсутність порушень не тільки міжнародних норм права, основного закону та законодавства запитуваної держави при отриманні матеріалів, й а прав людини згідно із її правовим статусом.

На відміну від частини першої, частина друга не обмежується лише документами, а визначає таку категорію, як відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави. Ця категорія об\’єктивно включає в себе як процесуальні джерела доказів, так і будь-які інші відомості, що мають певну процесуальну форму та можуть мати цінність для кримінального провадження, але можуть не мати статусу доказів у справі.

Частина друга статті надає можливість зробити висновок про те, що відсутність потреби у легалізації таких відомостей не залежить від наявності міжнародного договору, дії принципу взаємності у міжнародних відносинах. Відповідно її можна кваліфікувати як норму національного законодавства, яка легалізує (визнає юридичну дійсність у кримінальному процесі України) відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, проте із обов\’язковим вирішенням питання їх допустимості згідно із її вимогами та вимогами КПК у цілому, навіть за відсутності міжнародних договорів. Проте доцільно зазначити, що суд повинен не тільки визначити допустимість таких відомостей, а й здійснити їх перевірку та оцінку за загальними правилами КПК.

Важливим для визнання доказу, отриманого під час надання міжнародної правової допомоги, допустимим є дотримання всієї процедури підготовки, виконання і передачі запиту з матеріалами суб\’єктами, які беруть участь у міжнародній правовій допомозі при проведенні процесуальних дій, та норм КПК. Якщо міжнародним договором обумовлені спеціальні правила проведення процесуальних дій щодо отримання відповідних матеріалів, відомостей, то докази, отримані в результаті їх проведення, визнаються допустимими за умови дотримання даних правил. Зокрема, учасники Європейської конвенції про правову допомогу 1959 р. відповідно до ч. 2 ст. З повинні враховувати правило, згідно з яким \”якщо запитуюча сторона бажає, щоб свідки і експерти дали свідчення під присягою, то вона спеціально про це просить, а запитувана Сторона виконує прохання, якщо законодавство її держави цього не забороняє\”. Відповідно до Мінської конвенції 1993 р. (ч. 3 ст. 73) кожен лист матеріалів кримінальної справи, в тому числі слідчої дії, вироблений відповідно до міжнародних доручень, має бути завірений гербовою печаткою, в іншому випадку такий протокол втрачає юридичну силу. У необхідних випадках при провадженні слідчих дій можлива присутність органів запитуючої сторони, які здійснюють провадження у кримінальній справі. У зв\’язку з цим на прохання запитуючої установи їй своєчасно мають повідомляти про час і місце виконання запиту (ст. 4 Європейської конвенції про правову допомогу 1959 р., п. З ст. 8 Мінської конвенції 1993 р.). Це положення конкретизовано в деяких двосторонніх міжнародних договорах.

Отримані в результаті виконання міжнародних слідчих доручень матеріали повинні долучатися до кримінального провадження як докази, про що слідчий, орган дізнання, прокурор або суддя (суд) виносить постанову (ухвалу). Таким отриманим матеріалам має бути надана належна процесуальна форма, хоча КПК не містить окремої норми щодо процесуального оформлення суб\’єктом доказування таких доказів.

3. Частина третя коментованої статті визначає положення про те, що правовий статус учасників кримінального провадження в іноземній державі не потребує додаткового встановлення за правилами КПК, у тому числі із винесенням відповідних постанов слідчим, органом дізнання, прокурором або судом. Такий статус повинен визначатися згідно із документами, які направляються у зв\’язку із запитом про міжнародне співробітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу запитуючої або запитуваної сторони і скріплено гербовою печаткою компетентного органу відповідно до частини першої та другої цієї статті.

Виконання дій, передбачених у запиті, у кожному конкретному випадку обмежується його рамками (змістом). Оскарження процесуальних рішень і документів, доданих до клопотання (доручення), повинно здійснюватися зацікавленими особами за місцем їх вчинення, тобто за місцем знаходження запитуючої сторони.