Стаття 7. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України та особами без громадянства за межами України

1. Громадяни України, а також особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов\’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

1. У ч, 1 ст. 7 і в ст. 8 визначено такий принцип дії кримінального | закону у просторі, як принцип громадянства. Відповідно до цього принципу:

1) громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину за її межами, підлягають відповідальності за КК України як правило, тобто якщо інше не передбачено відповідними міжнародними договорами України;

2) іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні і вчинили злочини за й межами, піддягають відповідальності за КК України як виняток, тобто лише у випадках, коли це прямо передбачено міжнародними договорами України або коли вчинений ними злочин, передбачений КК України, є особливо тяжким злочином проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Принцип громадянства має значення для застосування КК України у випадках вчинення злочинів за межами України, коли на момент виявлення злочину чи встановлення винного останній знаходився на території України або був виданий їй.

2. Громадянин України – це особа, яка набула громадянства України у порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України. Винятковий перелік осіб, які належать до громадян України, визначено у Законі України \”Про громадянство України\”. Крім того, згідно з цим Законом, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила щодо визнання певних осіб громадянами України, застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов\’язковість якого надана Верховною Радою України. Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Законодавство України не визнає подвійного громадянства. Водночас, такі факти можуть мати місце у випадках, коли інша держава не визнає своїм обов\’язком повідомляти Україну про надання свого громадянства тій чи іншій особі. Якщо під час провадження кримінальної справи встановлено, що особа має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею іноземного громадянства виключає її із числа громадян України (принцип єдиного громадянства).

Особою без громадянства , що проживає постійно в Україні, є особа, яку жодна із держав відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином 1 яка має постійне місце проживання на території України на підставі українських документів – посвідки на постійне проживання. Це може бути особа, яка перебуває на території України як іммігрант, прибула на навчання на термін дії угоди про навчання тощо.

3. Випадками, коли громадяни України, відповідно до її міжнародних договорів, не підлягають відповідальності за КК України у разі вчинення ними злочину за її межами ( принцип покровительства) є, наприклад, відповідні положення Угоди між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної військової частини для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій. Згідно з цією Угодою українські військовослужбовці спільного україно-польського миротворчого батальйону у разі вчинення ними злочину на території Польщі несуть кримінальну відповідальність не за КК України, а за КК Польщі, якщо злочин не пов\’язаний з виконанням службових обов\’язків, або, хоча й пов\’язаний з виконанням таких обов\’язків, але не спрямований виключно проти майна, безпеки України або виключно проти особи, майна іншого члена Збройних Сил України або цивільного персоналу України.

4. Положення ч. 2 ст. 7 відтворює правовий принцип ne bis in idem (одна дія двічі не карається), який випливає із п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де зазначено, Що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону, і ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. У ст. ст, 35 – 37 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах цей принцип визначений дещо вужче. Крім того, п. п. 2 і З ст. 35 Конвенції визначають випадки, коли Договірна Держава не зобов\’язана визнавати принцип ne bis in idem.

Ч. 2 ст. 7 виключає можливість невизнання в Україні вказаного принципу і надає можливість, прямо дозволену ст. 37 цієї Конвенції, для найбільш широкого його тлумачення: громадяни України, особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які за вчинені злочини зазнали покарання за межами України, не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини у будь-якому разі.

Проте закон не встановлює жодних перепон для того, щоб:

а) притягнути особу в Україні до іншої, крім кримінальної, відповідальності. Наприклад, за вчинення розбою особа може бути притягнена до кримінальної і цивільно-правової відповідальності, за викрадення шляхом розтрати – до кримінальної, дисциплінарної і матеріальної або цивільно-правової відповідальності тощо; б) два чи більше рази притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинення нею двох чи більше злочинів, незалежно від того, на території України чи за її межами вони були вчинені.

Під особами, які зазнали покарання, у ч. 2 ст. 7 слід розуміти осіб, які відповідним судовим рішенням були засуджені з призначенням їм покарання. У межах дії Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах до вказаних осіб належать також особи, які були засуджені без призначення їм покарання, щодо яких було винесено рішення про застосування до них примусових заходів медичного чи виховного характеру, а так само особи, які були виправдані або звільнені судом від кримінальної відповідальності. Особами, які зазнали покарання, відповідно до вказаної вище Конвенції не є особи, щодо яких рішення про звільнення від кримінальної відповідальності було прийнято органом дізнання, слідчим або прокурором.

У зв\’язку з різним визначенням складу злочину у кримінальному законодавстві різних країн може постати проблема встановлення факту, зазнала особа покарання за цей самий злочин або за інший. У таких випадках слід визначити, наскільки точну юридичну оцінку отримало фактично вчинене особою діяння. Якщо, наприклад, особа вчинила умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого, але зазнала покарання за межами України лише за вчинення умисного тяжкого тілесного ушкодження, це не виключає можливості притягнення її до кримінальної відповідальності за КК України за вчинене діяння з урахуванням його фактичних наслідків. Те саме стосується і випадків, коли особа за межами України зазнала стягнення за діяння, яке за законодавством відповідної держави визнається адміністративним порушенням, а за законодавством України – злочином.