Науково-практичний коментар до ст. 197 Господарського кодексу України

 

1. Господарське зобов\’язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов\’язання.

2. У разі якщо місце виконання зобов\’язання не визначено, зобов\’язання повинно бути виконано:

за зобов\’язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна – за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

за грошовими зобов\’язаннями – за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов\’язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов\’язану сторону;

за іншими зобов\’язаннями – за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов\’язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

3. У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов\’язана сторона за грошовим зобов\’язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов\’язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса вважається виконанням зобов\’язання.

Коментар:

1. Місце виконання зобов\’язання – це місце, де боржник (зобов\’язана сторона) має вчинити дії, що складають об\’єкт зобов\’язального правовідношення, а кредитор (управнена сторона) має прийняти запропоноване йому боржником належне виконання.

Визначення місця виконання зобов\’язання має велике практичне значення, оскільки від цього залежить, хто і в яких розмірах несе витрати, пов\’язані з виконанням.

Визначення місця виконання зобов\’язання має своє особливе значення при укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів), оскільки це пов\’язано також з визначенням матеріального права, яке застосовуватиметься до відносин сторін, загальні правила вибору якого визначені в Законі України \”Про міжнародне приватне право\” від 23.06.2005 р. та в міжнародних договорах України, згода на обов\’язковість яких надана Верховною Радою України.

У частині 1 коментованої статті законодавець закріплює три правила визначення місця виконання господарського зобов\’язання:

– у законі;

– у господарському договорі;

– виходячи зі змісту зобов\’язання.

На жаль, законодавець не визначає пріоритетів у застосуванні того чи іншого правила, проте, на думку автора, пріоритет при цьому повинен віддаватися в першу чергу умовам договору і лише потім закону та змісту зобов\’язання. Аналогічної позиції законодавець дотримується у ст. 532 ЦК України, згідно з якою місце виконання зобов\’язання встановлюється за згодою сторін у договорі, і лише якщо воно не встановлено в договорі, виконання провадиться за правилами, встановленими законом. При цьому в іншому місці зобов\’язання може бути виконане, лише якщо це встановлено актами цивільного законодавства або випливає із суті зобов\’язання чи звичаїв ділового обороту.

Можливість застосування правил ст. 532 ЦК України до виконання господарських зобов\’язань випливає з положень абз. 2 ч. 1 ст. 193 ГК України, згідно з яким до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Частина 2 коментованої статті присвячена правилам визначення місця виконання господарського зобов\’язання, передбаченим в законі, які залежать від місцезнаходження майна або сторони в договорі. Відповідно до її положень місце виконання визначається:

– за місцезнаходженням нерухомого майна – за зобов\’язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна;

– за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов\’язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов\’язану сторону – за грошовими зобов\’язаннями;

– за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов\’язаної сторони, якщо інше не передбачено законом – за іншими зобов\’язаннями.

Додаткові правила визначення місця виконання зобов\’язання, зазначені в законі, містяться у ст. 532 ЦК України, якою, зокрема, передбачено: за зобов\’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, зобов\’язання виконуються за місцем здавання товару (майна) перевізникові; за зобов\’язанням про передання товару (майна), що виникає на підставі інших правочинів, – за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов\’язання.

Важливе значення для правильного застосування закону має визначення місцезнаходження (місця проживання) сторони зобов\’язання.

Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

3. Доки зобов\’язання не порушено жодною зі сторін, воно має виконуватися у точній відповідності зі всіма елементами, що становлять його зміст (за предметом, строком, способом тощо). І не лише боржник має належно його виконати, а й кредитор не має права ухилятися від прийняття такого виконання. У зв\’язку з цим ч. 3 статті, що коментується, передбачає особливості можливості належного виконання грошового зобов\’язання та зобов\’язання, що витікає з цінних паперів, у разі відсутності кредитора, його ухилення від прийняття виконання або іншого його прострочення. У даному випадку боржник вважається таким, що виконав зобов\’язання, якщо вніс належні з нього гроші або передав за зобов\’язанням цінні папери до депозиту державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, які повідомляють про це кредитора.

Можливість виконання зобов\’язання шляхом внесення грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса передбачена також у ст. 537 ЦК України.

Порядок прийняття нотаріусом в депозит грошових сум і цінних паперів регулюється розд. 31 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. N 20/5.

Прийняття нотаріусом грошових сум і цінних паперів провадиться за місцем виконання зобов\’язання. Приймання грошових сум або цінних паперів у депозит для передавання кредитору здійснюється за заявою заінтересованої особи, яка, між іншим, повинна містити відомості щодо причин, з яких зобов\’язання не може бути виконане безпосередньо. За бажанням особи до заяви можуть бути включені обґрунтування та розрахунок, згідно з яким робиться внесок. У разі прийняття в депозит цінних паперів, випущених у документарній формі, у заяві зазначається їх сумарна номінальна вартість. Особі, яка внесла в депозит грошові суми або цінні папери, нотаріус видає квитанцію про внесок, та повідомляє кредитора про надходження грошових сум і цінних паперів і на вимогу останнього видає йому належні грошові суми або цінні папери.

Якщо боржник не вказав адресу кредитора і нотаріусу ця адреса невідома, боржник попереджається, що повідомлення кредитора про внесення грошей або цінних паперів у депозит є його обов\’язком.