Науково-практичний коментар до ст. 133 Господарського кодексу України

 

1. Основу правового режиму майна суб\’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

2. Майно суб\’єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

3. Виключена

4. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб\’єктів господарювання.

Коментар:

Коментована стаття закріплює правовий режим майна суб\’єктів господарювання, визначаючи речові права як їх основу.

У країнах континентальної правової системи правові норми, що регулюють майнові відносини, виділяються в цивільних кодексах як самостійні та групуються на два розділи: речове право і зобов\’язальне право. У країнах, де відсутня кодифікація цивільного законодавства, речового права як системи норм немає. Речове право є невід\’ємною частиною цивільного законодавства будь-якої розвиненої країни. Під речовим правом розуміють право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, яка знаходиться у сфері господарського обігу. Норми, що регулюють відносини власності, поділяються у континентальному праві на два інститути: права на свої речі та права на чужі речі. В англо-американському праві такого поділу немає.

Законодавство країн континентальної Європи про речові права має єдине історичне джерело – римське приватне право. Речові права надають їх утримувачу можливість безпосередньо впливати на річ, яка є об\’єктом відповідних прав. Володілець речового права отримує виключне панування над річчю. Обсяг права може бути повним, тобто право абсолютне (наприклад, право власності), або ж обмеженим (права на чужі речі).

У новому ЦК України категорія речових прав отримала нове народження, речові права посіли належне їм місце і книга третя Кодексу має назву \”Право власності та інші речові права\”. На жаль, законодавець \”оголив\” право власності, відмовившись від унормування його в комплексі з іншими речовими правами, а воно насправді є головним речовим правом. Відсутня й спеціальна глава \”Загальні положення про речове право\”, де б містилося визначення поняття речових прав. Натомість є розд. II \”Речові права на чуже майно\”, де проведена диференціація цих прав, згідно з якою до них віднесені право володіння, сервітутні права, емфітевзис, суперфіцій. Законом можуть бути встановлені інші речові права (ст. 395 ЦК України).

Проте існують і противники запропонованих новел. Основний аргумент опонентів полягає в тому, що такі норми походять із римського цивільного права, а тому в сучасному економічному житті скидаються на \”динозаврів\”. З цим важко погодитись. По-перше, всі основні категорії сучасного права своїм корінням сягають у римське приватне право. Збереглася навіть термінологія. По-друге, ці речові інститути, відбиваючи потреби економічного життя, існують, якщо навіть немає відповідного правового регулювання. Як уже зазначалося вище, в чинному законодавстві згадані речові інститути відсутні, але ж є і реальне економічне життя. Так, члени сім\’ї – не власники користуються приміщенням та деяким іншим майном власника (сервітут); земельні ділянки надаються користувачам у тривале відчужуване користування (емфітевзис); права користування міською землею продаються під забудову (суперфіцій). До того ж в умовах ринкової економіки та приватної власності потреба у цих цивільно-правових інститутах зростатиме дедалі більше; їх економічна значущість настільки велика, що за їх відсутності поступальні економічні процеси просто неможливі.

Варто наголосити, що право володіння як елемент права власності необхідно відмежовувати від права володіння як виду речового права (ч. 1 п. 1 ст. 395; гл. 31 ЦК України). Володіння являє собою самостійний інститут речового права, який за своєю сутністю та характерними ознаками має окреме від інститутів права власності та прав на чужі речі застосування. Разом з цими інститутами володіння створює основу побудови системи речового права в українському законодавстві.

У деяких зарубіжних країнах (зокрема, в Німеччині, Франції) право володіння розглядається як самостійне речове право. Так, відповідно до § 854 Німецького цивільного уложення володіння \”набувається шляхом досягнення фактичної влади над річчю\”. Цивільний кодекс Франції містить аналогічне положення, і крім цього, розмежовує право володіння та право тримання. Такими \”утримувачами\” є, наприклад, орендарі, перевізники.

У науковій літературі не існує однозначного підходу щодо визначення первинності походження двох правових інститутів – права власності та права володіння. Деякі вчені вважають, що право володіння сформувалося раніше поняття права власності, оскільки останнє є наслідком вдосконалення і ускладнення суспільних відносин. Адже на початкових етапах розвитку соціуму значущим і самодостатнім було сприйняття оточуючими визнаного правопорядку володіння майном (недарма поняття права на земельні угіддя у Давньому Римі розкривалося через поняття \”сидіння\” на них). У російській дореволюційній літературі з цивільного права також панувала думка, що поняття володіння є більш давнім, аніж поняття права власності, в усякому разі в російському праві право власності першочергово розумілося як вічне і спадкове володіння. Натомість В. І. Курдиновський вважає можливим виділити самостійне від права власності поняття володіння як фактичне ставлення до речі лише з того моменту, коли створюються особливі способи захисту володіння. На думку К. П. Побєдоносцева, в Росії до XVI століття не було чіткого розмежування права власності і права володіння. В. А. Краснокутський вважає, що володіння як окреме право на річ сформувалося раніше всіх інших прав на речі. Ми поділяємо позицію тих вчених, які вважають, що інститут володіння історично передував появі права власності, виник у давньоримському праві в результаті преторської правотворчості і навіть у ряді випадків протиставлявся праву власності.

Цікавим є той факт, що нині законодавець уникає понять \”оперативне управління\” та \”право господарського відання\” у цивільному законодавстві, виводячи власність із сфери адміністративно-управлінської у сферу ринкових відносин, де всі юридичні особи – власники. Щоправда, це питання належить до вельми спірних. Серед науковців, які входили до робочої групи, що розробляла проект нового ЦК України, одностайної думки з цього приводу немає. Не випадково, мабуть, у проекті нового Закону України \”Про власність\” його автори знову повернулися до інститутів повного господарського відання і оперативного управління. Своє законодавче закріплення ці інститути знайшли в ГК України. Зокрема, у п. 1 ст. 24 ГК України зазначається, що управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб\’єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Такий дуалізм у правовому режимі комунальної і державної власності зумовлюється тим, що власник з багатьох причин не завжди може сам ефективно здійснювати своє право власності. Якщо відмовитись від згаданих інститутів, то постає питання – чим їх замінити? Тому залишається проблема пошуку ефективних засобів правового регулювання управління чужою власністю. Однак у вирішенні цього питання необхідна послідовність законодавця, а на етапі розроблення відповідних законопроектів – узгодженість позицій їх авторів. Положення коментованої статті прямо вказують на те, що аналізовані інститути поруч із інститутом права власності відіграють центральну роль у визначенні та здійсненні правового режиму майна суб\’єктів господарювання.

Необхідно зауважити, що законодавству іноземних держав (за винятком ближнього зарубіжжя) подібні речові права невідомі. У законодавстві Російської Федерації та Республіки Білорусь зазначені інститути продовжують функціонувати. Так, відповідно до законів Російської Федерації право господарського відання і право оперативного управління – це два види речових прав, які можуть належати лише юридичним особам, проте не всім, а лише деяким їх різновидам (абз. 2 п. 1 ст. 132 ЦК РФ). Хоча речові права включають весь комплекс правомочностей власності, однак реально в повному обсязі підприємства та організації наділяються правами володіння та користування.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті майно суб\’єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору. Таким, наприклад, може бути договір управління майном (довірче управління), існування якого передбачено у ЦК України. Так, у червні 2003 р. ст. 316 ЦК України була доповнена частиною другою такого змісту: \”Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном\”. Таким чином було законодавчо закріплено функціонування права довірчої власності в нашій державі.

Одним із найбільш своєрідних інститутів англо-американського права є довірча власність, яку ще називають фідуціарною, тобто власністю, заснованою на довірі (fiduciary ownership), або трастом (trust). Елементи \”розщепленої\” власності можна знайти ще в праві Стародавнього Єгипту і Вавилона. У Стародавньому Єгипті \”розщеплення\” власності відбувалося при застосуванні опіки та опікунства над майном неспроможних осіб. Перше згадування про цей інститут датується 1805 р. до н. е. і міститься в заповіті, знайденому при розкопках стародавніх єгипетських гробниць. У науковій літературі часів Радянського Союзу проблема \”розділеної\” власності не отримала достатнього висвітлення.

Специфіка інституту довірчої власності полягає в тому, що відбувається своєрідне розщеплення права власності: правомочності розпорядження, управління майном знаходяться в руках однієї особи, а правомочності щодо користування вигодами, доходами від цього майна належать іншій особі. В цих відносинах спостерігається поділ повноважень та функцій їх володільців \”по вертикалі\”, що практично \”розриває\” зміст права власності на окремі частини і тягне за собою виникнення елементів \”розділеної\” (\”розщепленої\”) власності. Зміст цієї власності зводиться до того, що одна особа, яка встановлює довірчу власність, тобто виступає як засновник (settlor), передає іншій особі – довірчому власнику (trustee) майно для управління в інтересах визначеного ним одного чи декількох вигодонабувачів, яких називають бенефіціарами (beneficiary). Отже, право власності не належить ані власнику, ані іншому титульному володільцю з виключними повноваженнями на те саме майно. При \”розділеній\” власності власник обмежений у пануванні над власним майном, оскільки воно перебуває в юридично захищеному користуванні іншого титульного володільця, який при цьому не визнається співвласником, але є володільцем самостійного речового права. Власність, в результаті, є розділеною або \”розщепленою\” між усіма учасниками відносин. Вона розглядається в даному випадку не як єдина, а як розділена власність.

Установником довірчого управління завжди є власник майна – фізичні, юридичні особи, держава, територіальні громади, АРК. Водночас особа, наділена правом на чуже майно, державні і комунальні підприємства не можуть бути установниками управління, оскільки вони не є власниками належного їм майна. Управління може встановлюватися щодо будь-якої форми власності – державної, комунальної, приватної і є одним із видів підприємницької діяльності. Доцільним є закріплення в ч. 2 ст. 1033 ЦК України положення про те, що майно не може передаватися у довірче управління державних органів та органів місцевого самоврядування, оскільки вони створюються не для здійснення підприємницької діяльності, а для виконання функцій органів публічної влади.

Держава забезпечує рівний захист прав, у першу чергу майнових прав, і законних інтересів усіх суб\’єктів господарювання (див. також коментар до ст. 20, 147 ГК України).