Науково-практичний коментар до ст. 1277 Цивільного кодексу України

 

1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов\’язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

4. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов\’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу.

5. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до статті 1283 цього Кодексу.

 

Коментар:

 

1. У спадкових відносинах може приймати участь територіальна громада. При цьому аналіз норм, які регулюють дане питання, дозволяють стверджувати про подвійність її правового статусу. На підставі норм ст. 2, ч. 2 ст. 1222, ст. ст. 1235, 1277 ЦК можна стверджувати, що територіальна громада може виступати і як спадкоємиця за заповітом, і правонаступниця в порядку відумерлості.

Правове положення держави як учасниці спадкових правовідносин за законодавством УРСР теж характеризувалося подвійністю: держава могла набувати спадщину і як відумерле майно (в період дії ЦК УРСР відумерле майно не переходило до комунальної власності – власності територіальної громади, а ставало власністю держави), і як спадкоємиця за заповітом. Єдина особливість успадкування майна державою за заповітом була пов\’язана з існуванням наперед визначених шляхів його подальшого використання, які залежали від виду спадкового майна, його стану та ін. і регулювалися Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 р. Проте зазначена особливість ніяким чином не впливала на універсальний характер спадкового наступництва держави за заповітом.

2. Коментована стаття не визначає особливостей успадкування територіальною громадою майна за заповітом, а лише регулює питання переходу до неї відумерлого майна, щодо якого не виявилося спадкоємців.

Правовими підставами визнання спадщини відумерлою можуть бути:

1) фізична відсутність спадкоємців за заповітом та за законом;

2) позбавлення спадкоємців за заповітом та за законом права на спадкування;

3) усунення спадкоємців за заповітом та за законом від права на спадкування;

4) відмова від прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом та за законом;

5) неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом та за законом;

6) фізична відсутність спадкоємців за законом або \”відпадіння\” їх зі складу спадкових відносин (усунення, позбавлення, відмова, неприйняття спадщини), якщо спадкодавцем заповідана лише частина майна.

З наведеного випливає, що спадщина може бути визнана відумерлим майном повністю або у частині.

3. Особливість переходу у власність територіальної громади відумерлого майна виявляється, перш за все, в тому, що таке наступництво можливо лише за однією підставою – за законом. Зазначений порядок переходу майна має на меті усунення безхазяйності спадкового майна, викликаної відсутністю спадкоємців, місце яких займає громада. У даному випадку остання виступає своєрідною \”підпризначеною (в силу закону) спадкоємицею\”. Наведене аж ніяк не означає, що громада є спадкоємцем відумерлої спадщини. Норми, аналогічні тим, які поширюються на спадкоємців, можуть визначати статус громади лише при наявності спеціальної вказівки про це у законі. Самі по собі правила спадкування на громаду, до якої перейшло відумерле майно, не розповсюджуються.

Іншою істотною ознакою вказаного переходу є незалежність його від волі громади-правонаступниці: громада позбавлена права усунути даний спадковий перехід, відмовившись від прийняття відумерлого майна. Правило про те, що громада є \”необхідною правонаступницею\” і набуває спадщину незалежно від власної волі знаходить своє пояснення в основній меті, якій відповідає інститут відумерлості – в усуненні безхазяйності майна та випадків заволодіння спадщиною неуповноваженими на це особами.

4. З метою надання спадкоємцям, які з тих чи інших причин не встигли прийняти спадщину вчасно, тобто протягом шести місяців з дня її відкриття, додаткової можливості реалізувати свої права, орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини вправі подати заяву про визнання спадщини відумерлою не раніше спливу одного року після відкриття спадщини. Територіальна громада стає власницею відумерлого майна з моменту вступу в законну силу рішення суду про визнання спадкового майна відумерлим.

5. Майно, що переходить у власність територіальної громади у порядку відумерлості, обтяжується лише зобов\’язаннями спадкодавця щодо відшкодування майнових збитків та моральної шкоди, а також щодо сплати неустойки (ст. 1231). Тому громада не є зобов\’язаною щодо відшкодування витрат, що виникли, зокрема, у зв\’язку з організацією та проведенням похорон спадкодавця, інших витрат, вказаних у ст. 1232 ЦК.

Відповідаючи по боргах спадкодавця, громада у випадку переходу до неї відумерлого майна не несе відповідальності перед відказоодержувачами, оскільки за змістом ч. 4 ст. 1275 обов\’язок по виконанню заповідального відказу у разі відпадіння спадкоємця за заповітом може перейти лише до інших спадкоємців за заповітом. Не відповідає громада і перед особами, на користь яких зроблено покладання (зобов\’язання спадкоємця щодо виконання дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети – ч. 2 ст. 1240).

6. До моменту переходу відумерлого майна у власність територіальної громади, з метою попередження заволодіння спадщиною неуповноваженими на те особами, здійснюється її охорона у порядку, встановленому ст. 1283. Територіальна громада не несе зобов\’язань щодо відшкодування витрат по охороні спадкового майна. За змістом ч. 4 ст. 1283 витрати на охорону спадщини відшкодовуються спадкоємцями, а громада, яка у спадкових правовідносинах може виступати лише як спадкоємиця за заповітом (ч. 2 ст. 1222), у даному випадку є не спадкоємицею, а правонаступницею щодо відумерлого майна.

7. Згідно з ч. 4 ст. 555 ЦК УРСР авторське право, що входило до складу спадщини, або право на частку в авторській винагороді, що належало спадкоємцеві, який відмовився від спадщини, припинялося. Отже, авторське право не могло перейти до держави в складі відумерлого майна за спеціальними правилами.

Новий ЦК не відтворює зазначену норму. Викликано це недосконалістю її формулювання у ЦК УРСР, оскільки останнє дозволяло окремим авторам дійти хибного, на наш погляд, висновку про те, що якщо померлий автор не мав законних спадкоємців і не залишив заповіту, його авторські права припинялися. Водночас аналіз Закону \”Про авторське право і суміжні права\” у редакції від 11 липня 2001 р. дає обгрунтовані підстави вважати, що до складу спадщини входять майнові права автора (ст. 29), а такі особисті немайнові права автора, як право авторства, право на ім\’я, право на недоторканість твору існують та охороняються довічно і після смерті автора (пункт 10 ст. 28 Закону), причому незважаючи на те, що вони не успадковуються. Тому стосовно зазначених авторських прав недоречно стверджувати про їх припинення, викликане подією смерті їх носія.

Крім того, виходячи з принципу рівності сторін цивільних правовідносин, позбавлення держави (територіальної громади) права спадкування авторських прав, включаючи й право на одержання авторської винагороди, було б недостатньо обгрунтованим і недоречним.