Науково-практичний коментар до ст. 521 Цивільного кодексу України

Коментар до статті 213 ЦК України: Коментована стаття встановлює основні правила визначення форми правочину щодо зміни кредитора у зобов\’язанні (форму договору цесії). За загальним правилом форма правочину щодо заміни кредитора має бути такою самою, що і форма правочину, на підставі якого виникло основне зобов\’язання. Тобто, якщо основний правочин був вчинений в усній формі, усно може бути оформлена і заміна кредитора. Якщо основний правочин було вчинено в письмовій формі, обов\’язкова письмова форма встановлюється і щодо правочину про заміну кредитора.

На сьогодні в практиці ділового обороту існує дискусія стосовно того, чи є нотаріальне посвідчення правочину його формою. Ця дискусія породжує питання щодо застосування коментованої статті: чи необхідно нотаріально посвідчувати правочин щодо заміни кредитора, якщо основний правочин був нотаріально посвідчений. Якщо формою правочину вважати тільки усну та письмову, правочин щодо заміни кредитора в будь-якому випадку має бути вчинений в письмовій формі, а нотаріальне посвідчення залишається на розсуд сторін. Якщо нотаріальне посвідчення вважати кваліфікованою формою правочину, то і правочин щодо заміни кредитора треба обов\’язково посвідчувати нотаріально. Судова практика поки що не надала відповіді на це питання, але, на нашу думку, якщо тлумачити коментовану статтю, беручи до уваги частину 2, правочин щодо заміни кредитора у зобов\’язанні, яке виникло на підставі нотаріально посвідченого правочину, також має бути посвідчений нотаріально.

Державна реєстрація правочину не вважається його формою, тому частина 2 коментованої статті передбачає спеціальне правило, відповідно до якого якщо основне зобов\’язання виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, правочин щодо заміни кредитора у такому зобов\’язанні також має бути зареєстрований. Порядок реєстрації цього правочину буде такий самий, що і порядок реєстрації правочину, із якого виникло основне зобов\’язання, і здійснюватися тим саме суб\’єктом реєстрації, що і реєстрація основного правочину.

1. Для правильного тлумачення ст. 513 ЦК слід враховувати, що вона стосується не всіх підстав заміни кредитора в зобов\’язанні, а тільки тих, що зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті (правочинів). Хоч виконання обов\’язку боржника поручителем або заставодавцем — майновим поручителем, виконання обов\’язку боржника третьою особою з урахуванням ч. З ст. 206 ЦК також мають кваліфікуватись як правочини, але стосовно заміни кредитора в зобов\’язанні зазначені дії не є правочинами. Ці дії об\’єктивно тягнуть за собою заміну кредитора в зобов\’язанні, в той час як правочинами визнаються лише дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових наслідків для осіб, які вчиняють дії (ч. 1 ст. 202 ЦК).

2. Цивільний кодекс не визначає характеру договору про від ступ лення права як реального або консенсуального. Це дає сторонам цього договору можливість для ви­бору. Вони можуть домовитись про те, що здійснять передання права у майбутньому шляхом підписання відповідного акта. Але в практиці такого майже не буває. Зазви­чай в договорах зазначається на передання права, що дає змогу кваліфікувати їх як реальні. Стосовно факторингу ст. 1077 ЦК допускає укладення договору як реального або консенсуального. Це пов\’язане з більш диференційованим підходом законодавця в інституті факторингу до проблеми розвитку суб\’єктивного права. Якщо строк плате­ жу настав, здійснюється відступ лення наявної вимоги, як правило, шляхом укладення реального договору. Майбутня вимога також може передаватись за договором факто­рингу, але вона вважається переданою з дня виникнення права вимоги до боржника. Тому в таких випадках договір факторингу (договір про від ступ лення права вимоги) слід вважати консенсуальним.

3. Із ст. 513 ЦК випливає, що правочин щодо заміни кредитора в зобов\’язанні повинен вчинятись у тій же формі, що і правочин,  на підставі якого виникло це зобов\’язання. Оскільки договір застави нерухомого майна потребує нотаріального посвідчення, спеціально встановлюється, що правочин про відступ лення прав за іпо­течним договором підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга ст. 24 Закону «Про іпотеку» [197]). Форма правочину щодо заміни кредитора повинна відповідати формі правочину, на підставі якого зобов\’язання виникло, і тоді, коли цей останній правочин був нотаріально посвідчений за ініціативою його сторін (сторони), хоч би закон такої форми і не вимагав.

4. Стаття, що коментується, має заголовок «Форма правочину…». Але йдеться не тільки власне про форму правочину (відповідно до ст. 209, 210, 639, 640 ЦК дер­жавна реєстрація правочину, в тому числі і договору, виходить за межі поняття форми правочину), а й про його державну реєстрацію. Це не може бути підставою для іншого тлумачення форми правочину та його державної реєстрації, ніж це випливає із зазна­чених статей Цивільного кодексу (тобто державна реєстрація і стосовно правочину щодо заміни сторони у зобов\’язанні виходить за межі поняття форми правочину).

5. У разі, коли із закону випливає обов\’язковість нотаріального посвідчення пра­вочину щодо заміни кредитора, цей правочин вважається вчиненим з моменту нота­ріального посвідчення. Якщо передбачена обов\’язковість державної реєстрації такого правочину, він вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації.

6. Абзац восьмий ст. 2 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»  [207] визнає майнові права різновидом рухомого майна.  Відступлення права вимоги п. 7 частини першої ст. 34 названого Закону відносить до категорії об­тяжень рухомого майна. Стаття 11 того ж Закону передбачає реєстрацію обтяжень в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Реєстрація обтяження не впливає на дійсність правочину щодо відступлення права вимоги. Проте відсутність реєстрації цього правочину означає, що він не може поширюватись на третіх осіб, до яких на­лежить і боржник. Тому боржник зобов\’язаний виконати вимогу нового кредитора про

виконання зобов\’язання на його адресу лише за умови, що надані достовірні докази реєстрації відступлення вимоги.

Досягти більшої стабільності правочину щодо відступлення права вимоги без реєстра­ції відповідного правочину як обтяження можна шляхом укладення трьохстороннього правочину щодо відступлення вимоги за участі первісного кредитора, нового кредито­ра і боржника. У цьому разі правочин є дійсним відповідно до частини першої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Він є чинним і стосовно боржника, оскільки він брав участь у вчиненні трьохстороннього право-чину, і боржник не належить до третіх осіб, умовою поширення правочину на яких є реєстрація обтяження. Але ж цей правочин не є чинним стосовно третіх осіб. Пра-вочин щодо наступного відступлення раніше відступленого права є нікчемним лише за умови реєстрації попереднього відступлення (частина четверта ст. 36 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]). Цивільні права від­повідно до ст. 2 цього Закону є рухомим майном. Тому у разі набуття такого майна добросовісним набувачем (таким ст. 12 названого Закону визнає будь-якого набувача за відсутності реєстрації обтяження) він набуває його без обтяження. Виходить, що права нового кредитора захищає тільки реєстрація. Правда, відступлення кредито­ром раніше відступленого права дає попередньому набувачеві цього права можливість стягнення з кредитора збитків (частина третя ст. 10 названого вище Закону).

Викладені правила поширюються і на факторинг, оскільки Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» підлягає переважному застосуванню перед нормами (в тому числі і спеціальними), що сформульовані в Цивільному кодексі (п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення згаданого Закону).

7. Відступлення права може бути здійснено шляхом передання векселя з дотри­манням вимог ст. 11 — 20 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості век­селі [5]. Передання векселя не регулюється ст. 512 — 516 ЦК, а підпорядковується нормам названого Уніфікованого закону, що має чинність в Україні в силу Закону від 6 липня 1999 р. [135]. Однак можлива видача іменного векселя. Це оформляється словами «не наказу» чи іншим рівнозначним виразом, який векселедавець поміщає на векселі. За наявності такої вказівки вексель може бути переданий лише з дотри­манням форми і з наслідками звичайної цесії (ст. 11 названого Уніфікованого закону), тобто згідно зі ст. 512 — 516 ЦК та Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Передання прав, що грунтуються на інших цінних паперах, здійснюється відповідно до правил обігу іменних, ордерних цінних паперів і цінних паперів на пред\’явника.