Науково-практичний коментар до ст. 290 Цивільного кодексу України

 

1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповідно до закону.

2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

3. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

Особа донора не повинна бути відомою реципієнту, а особа реципієнта – родині донора, крім випадків, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами.

 

Коментар:

 

Ч. 1 ст. 290 закріплює право повнолітньої дієздатна фізична особа бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин.

Донорство крові та її компонентів – добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.

Головним нормативно-правовим документом в сфері донорства є Закон України \”Про донорство крові та її компонентів\”. Існують численні підзаконні акти, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України N 920 \”Про затвердження Порядку переробки і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізації їх і виготовлених з них препаратів\”, наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства охорони здоров\’я України від 16 лютого 2001 року N 38/63 \”Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів, виготовлення з них препаратів, господарської діяльності з медичної практики та проведення дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних робіт (крім робіт на об\’єктах ветеринарного контролю)\” (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 березня 2001 р. за N 188/5379), наказ Міністерства охорони здоров\’я України від 1 серпня 2005 р. N 385 – Порядок медичного обстеження донорів крові та (або) її компонентів (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 серпня 2005 р. за N 896/11176).

Трансплантація – це метод лікування ряду найтяжчих захворювань людини, який застосовується у тому разі, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров\’я хворого іншими методами лікування неможливе.

Основним законом в сфері трансплантації є Закон України від 16 липня 1999 р. \”Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини\”. Наказом Міністерства охорони здоров\’я України від 25 вересня 2000 року N 226 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 жовтня 2000 р. за N 697/4918) було затверджено цілий ряд важливих в сфері трансплантації органів інструкцій, зокрема, Інструкцію щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку; Інструкцію щодо вилучення органів людини в донора-трупа; Інструкцію щодо вилучення анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів у донора-трупа; Перелік органів людини, дозволених до вилучення у донора-трупа; Перелік анатомічних утворень, тканин, їх компонентів та фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини; Інструкцію щодо виготовлення біоімплантатів; Умови забезпечення збереження анатомічних матеріалів під час їх перевезення.

20 липня 2006 р. Кабінет Міністрів прийняв розпорядження N 416-р, яким схвалив Концепцію Державної програми \”Трансплантація\” на 2006 – 2010 роки. Мета Програми полягає у підвищенні якості надання спеціалізованої медичної допомоги хворим, що потребують проведення операцій з трансплантації, продовженні строку життя людини без втрати працездатності і зниженні рівня смертності шляхом широкого впровадження новітніх медичних технологій.

Застосування методу пересадки від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється у визначеному законом порядку при наявності їх згоди або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров\’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту (ст. 47 Основ законодавства України про охорону здоров\’я). 

Донором органів та інших анатомічних матеріалів може бути повнолітня дієздатна фізична особа.

Реалізація особистого немайнового права на донорство відбувається при активних діях обох сторін. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ч. 1 ст. 290 ЦК). У правовідносинах, що складаються в даній сфері, управомочена особа при бажанні стати донором повинна виразити свою волю шляхом звернення до відповідного медичного закладу, тобто вчинити активні дії. Останній, з свого боку, бере на себе обов\’язок зробити необхідні аналізи та взяти кров чи провести операцію по вилученню органів та інших анатомічних матеріалів. Отже, має місце ситуація, коли обидві сторони вчиняють активні дії.

Згідно ч. 2 ст. 290 ЦК взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом.

Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його. Якщо людина за життя чітко висловила волю щодо долі свого тіла та його органів, то питань не виникає. Інша ситуація, коли воля померлої людини не відома, є більш поширеною.

Дискусійним є питання про доцільність нормативного встановлення презумпції згоди чи відмови від вилучення її органів та інших анатомічних матеріалів після смерті. Українське законодавство закріплює презумпцію незгоди. Такий висновок можна зробити з декількох норм. По-перше, це коментована ч. 2  ст. 290 ЦК. Аналогічна норма міститься в ч. 3 ст. 47 Основ законодавства про охорону здоров\’я. По-друге, ч. 1 ст. 16 Закону України \”Про трансплантацію\”: кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смерті. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті.

Інструкція щодо вилучення органів людини в донора-трупа, затверджена наказом Міністерства охорони здоров\’я України від 25 вересня 2000 р. N 226 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 жовтня 2000 р. за N 698/4919).

В Україні діє єдина державна інформаційна система трансплантації, до якої вносяться відомості про реципієнтів, а також про осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами у разі смерті. Ці відомості є конфіденційними, становлять медичну таємницю і можуть бути розголошені лише у випадках, передбачених цим Законом. Діяльність єдиної державної інформаційної системи трансплантації забезпечує координаційний центр трансплантації. Його діяльність регулюється наказом МОЗ від 29 листопада 2002 року N 432 \”Про затвердження Положення про Єдину державну інформаційну систему трансплантації\”.

Між деякими нормами ЦК та нормами міжнародно-правових актів можна знайти невідповідності. Згідно ч. 3 ст. 290 у разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім\’ї, близькі родичі донора мають право знати ім\’я особи реципієнта.

Слід зазначити, що ст. 12 Резолюції Ради Європи N (78) 29, прийнята комітетом міністрів Ради Європи 11 травня 1978 р. на 287-й нараді заступників Міністра, містить вимогу, відповідно до якої особа донора не повинна бути відома реципієнту, а особа реципієнта – сім\’ї донора. Ця норма здається більш виваженою, оскільки у зв\’язку з пересадкою органа особи, яка відома реципієнту, в останньої можуть виникнути психологічний дискомфорт і відчуття в собі чужої особистості. З іншого боку у випадку, коли члени сім\’ї чи близькі родичі померлої особи дізнаються про реципієнта, якому було імплантовано орган, можливий шантаж та вимагання.

Отже, друге речення ч. 3 ст. 290 ЦК слід викласти у наступній редакції: \”Особа донора не повинна бути відома реципієнту, а особа реципієнта – сім\’ї донора\”.

Будь-яке суб\’єктивне право являє собою соціальну цінність лише тоді, коли його можна реалізувати, тобто скористатися наданими цим суб\’єктивним правом можливостями по задоволенню потреб суб\’єкта права. Однак, ані суб\’єктивне право за своїм змістом, ані та свобода, яка гарантується законом з метою реального здійснення права, не можуть бути безмежними. Особисте немайнове право, як міра можливої поведінки, має визначені межі за своїм змістом і за характером його здійснення.

Ці межі зумовлені, по-перше, предметом суб\’єктивного права. Вони дозволяють звернути увагу на те, що суб\’єктивне право на здійснення одних дій не може поширюватися на інші дії. Наприклад, згідно ч. 2 ст. 12 Закону України \”Про трансплантацію\” у живого донора може бути взятий як гомотрансплантат лише один із парних органів або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу. З формулювання наведеної частини статті закону можна зробити висновок, що, з одного боку, особа може бути донором парного органу, з іншого боку, вона не може бути донором непарного органу.

По-друге, дія суб\’єктивного права обмежена суб\’єктивними межами. Це означає, що право належить конкретній особі і лише вона може їм скористатися. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону України \”Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини\” взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця). Отже, можна зробити висновок, що інші особи, навіть при бажанні стати донором гомотрансплантата, нездатного до регенерації, такого права не матимуть.