Науково-практичний коментар до ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України

Стаття 15.     Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

1. Суди розглядають в порядку цивільного судочинства
справи про захист порушених,
невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших
правовідносин, крім випадків, коли
розгляд таких справ проводиться за правилами іншо­го судочинства.

2. Законом може бути передбачено розгляд інших справ
за прави­лами цивільного судочинства.

3. Суди розглядають справи, визначені у частині
першій цієї стат­ті, в порядку
позовного, наказного та окремого провадження.

1.    Глава 2
розділу І цього Кодексу називається «Цивільна юрисдикція», а коментована стаття, яка складає її основний зміст – «Компетенція судів щодо розгляду цивільних
справ», тобто зако­нодавець ставить знак рівності між зазначеними
поняттями.

2.   Компетенція судів визначається колом питань,
які вони ма­ють право і зобов\’язані вирішувати. Частиною судової компетен­ції є
цивільна юрисдикція. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судом, господарським чи третейським судом, а також профспілковими або іншими громадськими ор­ганізаціями. Для того,
щоб відмежувати компетенцію суду по розгляду і вирішенню цивільних справ від компетенції інших органів, законом і вводиться категорія цивільної юрисдикції, що визначає коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирі­шенню в суді.
Особливі труднощі з визначенням підвідомчості виникають у зв\’язку із застосуванням ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі
правовідносини, що виникають у державі. Деякі рекомендації у цьому плані дав Верховний
Суд України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування
Конституції України при здійсненні правосуддя», вказавши на підвідомчість суду
скарг на обмеження в праві на збори, мітинги, походи і демонстрації; про
визнання страйку незаконним; про виселення осіб, що самовіль­но зайняли жилі
приміщення, чи проживаючих у будинках, що загрожують обвалом. Верховний Суд
вважає, що положення ст. 124 Конституції України означають, насамперед, що
цивільне су­дочинство здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом інших
видів судочинства, і що ці положення не звільняють заінте­ресованих осіб від
обов\’язку звертатися за вирішенням відповід­них питань до компетентного органу
і не знімають обмежень сто­совно кола осіб, які можуть звертатися в суд за захистом
прав та інтересів інших осіб, наприклад, із заявою про надання земель­ної
ділянки для фермерського господарства – у сільську, селищ­ну, міську районну
раду; про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій – у комісію
рад з питань відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій та ін.
(див. Бюле­тень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 8. – С 124).

3. В науці цивільного процесуального права і
особливо в поста­новах Пленуму
Верховного Суду України прийнято найчастіше пе­релічувати підвідомчі суду категорії цивільних справ. Як видаєть­ся, з
урахуванням ст. 124 Конституції України, необхідно зараз визначати,
навпаки, категорії цивільних справ, що виключаються із цивільної юрисдикції, а їх саме і можна визначити, керуючись загальними
критеріями, встановленими коментованою статтею. На відміну від інших авторів ми вважаємо, що значення цих кри­теріїв
зросло, а не знизилося. Дана стаття встановлює три загальні критерії
цивільної юрисдикції.

4. Частина перша коментованої статті зазначає, що
суди розгля­дають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюва­них прав. Такі справи безумовно є справами
позовного проваджен­ня, оскільки предметом розгляду в них є спір про
право цивільне (в широкому розумінні). Тому
першим критерієм цивільної юрис­дикції
є наявність спору про право цивільне. Однак частина 3 стат­ті містить правило
про три види проваджень, в яких розглядаються цивільні справи, що відносяться
до цивільної юрисдикції: позовне, окреме
та наказне. Предметом наказного провадження є також спір про право цивільне, але
потенціальний (див. коментар до розділу II цього
Кодексу), а окремого – інтереси, як вважається. Останні також можуть
оспорюватися.

5.  За загальним правилом, хоча це і не вказано прямо у комен­тованій статті, у загальних судах розглядаються справи за участю фізичних осіб. Тому другим критерієм є суб\’єктна ознака цивіль­ної юрисдикції: судам підвідомчі справи, в яких хоча б однією стороною у спорі є фізична особа. Таким чином, до цивільної юрисдикції віднесено ті цивільні справи, де сторонами у спорі є фізичні особи або фізична і юридична особа. Законом можуть бути встановлені винятки з цього загального правила. Так, від­повідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України в господарський суд можуть звертатися за захистом права гро­мадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створен­ня юридичної особи і у встановленому порядку набули стату­су суб\’єкта підприємницької діяльності. В окремих випадках, передбачених законодавчими актами України, у господарський суд можуть звертатися громадяни, які і не є суб\’єктами підпри­ємницької діяльності. Так, відповідно до Закону України «Про банкрутство» в редакції Закону України від 30.06.99 р. «Про від­новлення платоспроможності боржника чи визнання його бан­крутом» кредитором може бути і громадянин. Отже, підставоюпорушення справи про банкрутство може бути його заява в гос­подарський суд.

6.   Третім критерієм цивільної юрисдикції є зміст спору. Від­повідно до частини 1 цієї статті суди
розглядають справи, що ви­никають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинс­тва.

Можуть
встановлюватися винятки із зазначених у даній стат­ті груп правовідносин. Так,
хоча трудові спори про поновлення на
роботі, як правило, віднесені до юрисдикції суду, однак спори, пов\’язані
з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора чи слідчого, не підлягають розгляду в порядку цивіль­ного
судочинства, а вирішуються в порядку, встановленому для оскарження
постанов цих органів. І лише після скасування пос­танов вони можуть вирішуватися в загальному порядку (див. п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від
06.11.92 р. «Про практику розгляду
судами трудових спорів» зі змінами від 01.04.94 p., 26.10.95 p. і 25.05.98 p.)