Category Трудове право

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Коментар:

1. Центральне місце у системі законодавства України займає Конституція України. Норми Конституції мають найвищу юридичну силу. Тому у зв\’язку з набранням чинності Конституцією України Кодекс законів про працю, інші закони, що містять норми трудового права, підзаконні нормативні акти зберегли чинність лише остільки, оскільки вони не суперечать Конституції (п. 1 Розділу XV \”Перехідні положення\” Конституції; п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України \”Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя\”).

Прийняття Конституції означало великий крок вперед у формуванні правової держави в Україні. Воно загострило увагу до проблеми відповідності законів Конституції, відповідності підзаконних актів законам, до проблеми субординації нормативних актів. У зв\’язку з цим багато норм законодавства про працю повинні бути заново осмислені з урахуванням умов правової держави. Відповідним чином повинна бути скоригована і практика їх застосування.

2. Основним законодавчим актом, що регулює трудові та пов\’язані з ними відносини, є Кодекс законів про працю. Його роль як основоположного нормативного акта виявляється, насамперед, у чисто кількісних характеристиках. Кодекс законів про працю є основним щодо кількості норм трудового права, що містяться в ньому, щодо сфери суспільних відносин, що він регулює. Крім того, Кодекс законів про працю відрізняється від інших нормативних актів як акт кодифікований і відносно стабільний.

3. Разом з тим до ознак об\’ємності, кодифікованості і стабільності особливості Кодексу законів про працю не зводяться. Кодекс законів про працю відрізняється за юридичною силою не тільки від підзаконних актів (що саме собою розуміється), але і від законів. Справа в тому, що ст. 4 КЗпП допускає можливість прийняття інших актів законодавства про працю відповідно до Кодексу законів про працю. Але навряд чи є підстави зробити з викладеного такий висновок, що спеціальні положення законів про працю чинні лише тоді, коли їх прийняття передбачено Кодексом законів про працю.

4. В умовах істотних перетворень соціально-економічних умов діяльності суспільства нерідко приймаються закони, що не узгоджуються з нормами Кодексу законів про працю. Це неминуче, оскільки Кодекс законів про працю був прийнятий у зовсім інших соціально-економічних умовах. На практиці їм часто віддається перевага перед нормами Кодексу законів про працю, оскільки такі закони є спеціальними і пізніше прийнятими, а тому такими, що більш правильно виражають волю законодавця. Теоретично зазначення в ст. 4 КЗпП на відповідність Кодексу законів про працю інших актів законодавства про працю не тільки ставить Кодекс на перше місце серед таких актів, але й обмежує право самого законодавця, за загальним правилом, видавати акти законодавства, що суперечать Кодексу законів про працю, не вносячи при цьому змін до Кодексу законів про працю чи не встановлюючи винятки з правила ст. 4 КЗпП. Але не можна ігнорувати і ту обставину, що практика, у тому числі правотворча діяльність Верховної Ради, виявилась не готовою йти по лінії перетворення в життя цього теоретичного постулату.

5. Законодавець часом прямо йде шляхом встановлення спеціальними нормами винятків із правила ст. 4 КЗпП, що допускає можливість видання актів законодавства про працю тільки відповідно до Кодексу законів про працю. Так, Верховна Рада вчинила при прийнятті Закону \”Про колективні договори і угоди\”. У постанові про порядок введення в дію названого Закону було передбачено, що акти законодавства з введенням у дію цього закону діють лише в частині, в якій не суперечать останньому. Тим самим дія відповідних норм Кодексу законів про працю призупинялася. Підстав ставити під сумнів юридичну силу зазначеної постанови немає.

6. З точки зору забезпечення пріоритету Кодексу законів про працю у регулюванні трудових відносин викликає інтерес питання про його співвідношення із Законом \”Про зайнятість населення\”, ч. 1 ст. 6 якого аналогічно ст. 4 КЗпП встановлює, що \”відносини зайнятості в Україні регулюються цим Законом та іншими законодавчими актами України, прийнятими відповідно до цього Закону\”. На перший погляд, перед нами очевидна колізія, яка повинна вирішуватися шляхом визнання необхідності переважного застосування норм Кодексу законів про працю. Насправді ж це не зовсім так. Співвідношення Кодексу законів про працю і Закону \”Про зайнятість населення\” значно складніше. Відповідно до ст. 1 Закону \”Про зайнятість населення\” робота на умовах трудового договору є окремим видом зайнятості, а сам Закон містить у собі ст. 8 \”Право громадян на працевлаштування\”, яка, зокрема, встановлює, що порядок і умови укладення трудового договору визначаються законодавством України про працю. Отже, у загальному вигляді, сферою регулювання Закону \”Про зайнятість населення\” є: а) відносини з приводу працевлаштування, що передують трудовим відносинам; б) трудові відносини; в) відносини з приводу працевлаштування осіб, які втратили роботу, і гарантії таким особам. При цьому, якщо відносини груп \”а\” і \”в\” регулюються безпосередньо Законом \”Про зайнятість\”, то щодо трудових відносин зазначений Закон робить посилання на законодавство про працю. У такому разі, трудове законодавство є складовою частиною законодавства про зайнятість, а отже, і Закон \”Про зайнятість населення\” щодо регулювання трудових відносин носить більш загальний характер, ніж Кодекс законів про працю. Водночас, слід зазначити, що поки що суперечностей між цими законодавчими актами немає, оскільки конкретні норми трудового права до Закону \”Про зайнятість населення\” не включені, і Верховній Раді вдається забезпечувати узгодженість норм Кодексу законів про працю і Закону \”Про зайнятість населення\” між собою.

7. Трудовим і пов\’язаним з ними відносинам присвячена низка спеціальних законів (\”Про відпустки\”, \”Про оплату праці\”, \”Про охорону праці\”, \”Про колективні договори і угоди\”). Названі закони присвячені окремим інститутам трудового права. Зустрічаються і закони, що спеціальними нормами регулюють вкрай обмежене коло відносин (наприклад, Закон \”Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей\”).

Норми трудового права включаються також до комплексних законів, що містять норми різних галузей права (закони \”Про господарські товариства\”, \”Про сільськогосподарську кооперацію\” тощо).

8. Кодекс законів про працю, інші закони, що регулюють трудові відносини, окремі норми, що регулюють трудові відносини і містяться в інших законах, є актами вищої юридичної сили порівняно з нормами підзаконних актів (незалежно від часу прийняття підзаконних актів і характеру їх як спеціальних).

9. Із Конституції України, на наш погляд, безпосередньо не випливає повноваження Президента України приймати акти, що містять норми трудового права. Лише протягом трьох років після набрання чинності Конституцією України Президент мав право видавати ухвалені Кабінетом Міністрів і скріплені підписом Прем\’єр-міністра укази з економічних питань, що не урегульовані законами (треба думати, що також з питань трудового права). Однак частину третю ст. 106 Конституції України зрозуміли так, що Президент має право на основі та на виконання Конституції і законів України видавати укази і розпорядження з питань, які прямо Конституцією до повноважень Президента не віднесені.

Укази Президента носять характер підзаконних актів. Вони не можуть суперечити законам.

10. На жаль, Конституція не вирішила питання про межі повноважень Кабінету Міністрів здійснювати правотворчість у сфері трудового права. Очевидно, це буде вирішено у спеціальному законі, присвяченому Кабінету Міністрів України. До цього, забезпечуючи здійснення внутрішньої політики держави (п. 1 ст. 116 Конституції України), Кабінет Міністрів обмежений тільки чинними законами при виданні нормативних актів про працю. При цьому видання нормативних актів про працю здійснюється шляхом затвердження відповідних постанов. Залишається не до кінця зрозумілим питання про право Кабінету Міністрів затверджувати акти трудового права розпорядженнями. Але за відсутності закону, що визначав би повноваження Кабінету Міністрів і порядок їх здійснення, а також при наявності п. 1 ст. 116 Конституції, що покладає на Кабінет Міністрів здійснення внутрішньої політики, та ст. 117 Конституції, що надає право Кабінету Міністрів видавати постанови та розпорядження, обов\’язкові для виконання, належить визнати, що розпорядження Кабінету Міністрів можуть містити норми трудового права.

11. Ні Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України, ні акти, які визначають правове положення окремих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, як правило, не встановлюють повноважень цих органів здійснювати правотворчість у сфері трудових відносин. Тільки Міністерство праці та соціальної політики і Державний комітет з нагляду за охороною праці одержали легально право на затвердження нормативних актів, що регулюють трудові відносини.

12. Міністерству праці та соціальної політики України надані повноваження в межах його компетенції приймати рішення з питань праці, зайнятості та соціального захисту населення, обов\’язкові для центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб  -підприємців і громадян (п. 8 Положення про Міністерство праці та соціальної політики України). Такі рішення приймаються у формі наказів, що видаються на виконання чинного законодавства.

13. Таким чином, повноваження Міністерства праці та соціальної політики видавати нормативні акти обмежене його компетенцією. Що стосується компетенції, то вона сформульована в положенні двома способами:

1) у загальному вигляді. У п. 1 Положення про Міністерство праці та соціальної політики записано, що воно забезпечує проведення в життя державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин. На наш погляд, з цього загального формулювання не випливають безпосередньо повноваження видавати нормативні акти з усіх зазначених питань;

2) у конкретних нормах. Міністерству праці та соціальної політики надаються повноваження розробки та затвердження міжгалузевих норм і нормативів праці (п. 3 Положення); комплексного управління охороною праці (п. 3); затвердження умов і розмірів оплати праці працівників в окремих установах та організаціях, що фінансуються з бюджету (підпункт 3 п. 4); розробки та затвердження тарифно-кваліфікаційних характеристик професій працівників (підпункт 4 п. 4).

14. Належить враховувати, що відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов\’язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому, суворо кажучи, наведені норми Положення про Міністерство праці та соціальної політики, як встановлені підзаконним актом, повинні бути визнані такими, що не мають юридичної сили. Однак такий висновок, що відповідає принципу законності, означав би руйнування правопорядку: значна частина правового матеріалу була б визнана нечинною без будь-якої заміни. Очевидно, верховенство права, проголошене у частині першій ст. 8 Конституції України, передбачає послідовне проведення принципу законності з урахуванням рівня правової культури суспільства, стану законодавства, правотворчості та правозастосування. При такому підході уявляється можливим визнання юридичної сили і Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України та Положення про Міністерство праці та соціальної політики України, і положень про інші міністерства, центральні органи виконавчої влади. Звичайно, з прийняттям законів, що будуть визначати підстави, межі компетенції та способи діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади, підзаконні акти з цих питань будуть втрачати чинність.

15. Повноваження Міністерства праці та соціальної політики, інших центральних органів виконавчої влади видавати нормативні акти трудового права встановлюються також окремими законами та підзаконними актами: Типова форма контракту з працівником затверджена наказом Мінпраці за дорученням Кабінету Міністрів, що давалось в постанові \”Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору\”; Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, і Типовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність затверджені наказом Міністерства праці відповідно до повноваження, даного Міністерству частиною третьою ст. 1352 КЗпП.

16. Інші міністерства також можуть одержувати пряме повноваження на затвердження підзаконних актів, що регулюють трудові відносин. Так, Інструкція про службові відрядження в межах України та за кордон затверджена наказом Міністерства фінансів відповідно до повноваження, даного Міністерству постановою Кабінету Міністрів України \”Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон\”.

17. Окремо повинні бути виділені акти Міністерства праці та соціальної політики, якими затверджуються рекомендації. Наказом від 10 жовтня 1997 р. затверджені Рекомендації щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці. Міністерство праці та соціальної політики невипадково не подало цей наказ на реєстрацію в Міністерстві юстиції України. Рекомендації – це не нормативний акт, а лише методичний матеріал. Це ж можна сказати і про Рекомендації щодо нормуванню праці в галузях народного господарства, схвалені колегією Мінпраці.

Разом з тим важливо враховувати, що рекомендації Міністерства праці та соціальної політики готують фахівці вищої кваліфікації на підставі чинного законодавства. І відступ від рекомендацій може у кінцевому рахунку означати і порушення вимог законодавства.

18. У разі потреби Міністерство праці та соціальної політики має право видавати також спільні акти з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади. Так, спільним наказом Міністерства охорони здоров\’я України та Міністерства праці та соціальної політики затверджені Показники та критерії умов праці, за якими надаватимуться щорічні додаткові відпустки працівникам, зайнятим на роботах, пов\’язаних з негативним впливом на здоров\’я шкідливих виробничих факторів. Спільним наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції та Міністерства фінансів затверджено Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ та організацій.

19. Досить широке коло повноважень у регулюванні трудових відносин надане Державному комітету з нагляду за охороною праці.

20. Незважаючи на відсутність, як правило, в інших (крім Міністерства праці та соціальної політики України і Державного комітету з нагляду за охороною праці) міністерств, інших центральних органів виконавчої влади закріпленого нормативно повноваження регулювати трудові відносин, усе-таки багато хто з них затверджує нормативні акти з таких питань і реєструє їх у Міністерстві юстиції.

21. Конституційний Суд України не є правотворчим органом, однак він – єдиний державний орган, наділений правом офіційного тлумачення Конституції та законів України (п. 4 ст. 13 Закону \”Про Конституційний Суд України\”). Рішення та висновки Конституційного Суду є обов\’язковими для виконання, вони не підлягають оскарженню, є остаточними. Рішення Конституційного Суду не створюють нові норми, а лише дають тлумачення чинним нормам права. Визнання Конституційним Судом України законів або інших відповідних актів неконституційними не повинно тягти перегляд судових рішень, які винесені на підставі таких актів до визнання їх неконституційними, оскільки при цьому застосовується спеціальне правило частини третьої ст. 152 Конституції (\”матеріальна і моральна шкода, завдана фізичним чи юридичним особам актами і діями, визнаними неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку\”). Але слід враховувати, що відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 361 ЦПК і п. 5 ч. 2 ст. 245 КАСУ встановлення Конституційним Судом неконституційності положення закону чи іншого акта законодавства є підставою для перегляду судового рішення у зв\’язку з нововиявленими обставинами.

22. Закон \”Про судоустрій Української РСР\” від 5 червня 1981 р. (ст. 40) містив чітке зазначення на обов\’язковість роз\’яснень Пленуму Верховного Суду при застосуванні правових норм. В Законі \”Про судоустрій України\” від 7 лютого 2002 р. не міститься такого категоричного формулювання, але вони відображають судову практику, що склалася, що є підставою для висновку про те, що інші справи будуть вирішуватись судами в такий же спосіб. Що стосується президії Верховного Суду, то вона розглядає матеріали узагальнення судової практики і приймає відповідні рекомендації (п. 3 ч. 3 ст. 54 Закону \”Про судоустрій України\”).

23. Особливої уваги заслуговують роз\’яснення з питань трудового права. Спостерігається все більше прагнення до роз\’яснення законів і підзаконних актів. Це характерно насамперед для комітетів Верховної Ради України. Кабінет Міністрів України в низці випадків надає Міністерству праці та соціальної політики та іншим центральним органам виконавчої влади повноваження давати роз\’яснення щодо застосування нормативних актів (наприклад, постановою \”Про затвердження Списку сезонних робіт і сезонних галузей\” Кабінет Міністрів уповноважив Міністерство праці спільно з Мінлісгоспом і Мінсільгосппродом давати роз\’яснення щодо застосування зазначеного Списку). Слід сказати, що такі роз\’яснення не є обов\’язковими. Звичайно, тлумачення правових норм фахівцями Міністерства праці та соціальної політики чи іншого центрального органу виконавчої влади – це думка професіоналів вищої кваліфікації, до неї варто прислухатися. Однак така думка не має навіть такого значення, яке мали думки юристів Секста Помпонія, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана чи Модестіна у Стародавньому Римі. Точка зору цих юристів була майже обов\’язковою для судів, а точка зору фахівців наших міністерств – ні. Слід, однак, визнати, що у випадку, коли право роз\’яснення підзаконного акта Міністерству праці та соціальної політики або іншому центральному органу виконавчої влади надано компетентним органом, такі роз\’яснення можуть набрати сили нормативного акта, якщо вони затверджуються наказом відповідного центрального органу виконавчої влади та відповідно до встановленого порядку реєструються в Міністерстві юстиції України. Такі роз\’яснення набувають чинності у встановленому порядку та зворотної сили не мають.

Конституція та закони України прямо не надають будь-якому державному органу право давати автентичне тлумачення прийнятих ним нормативно-правових актів. Державні органи можуть тільки вносити до таких актів зміни, які будуть набирати чинності відповідно до законодавства. Офіційне тлумачення норм законодавства можуть давати тільки Конституційний Суд та Верховний суд, інші суди мають права давати індивідуальне (казуальне) тлумачення норм права.

24. В Україні зберігає чинність низка нормативних актів Союзу РСР, що містять норми трудового права. Поступово вони замінюються нормативними актами України. Межі дії актів Союзу РСР визначені Постановою Верховної Ради України \”Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР\”. Хоча в заголовку Постанови мова йде про окремі акти, у тексті визнається правомірність застосування в Україні актів законодавства Союзу РСР (не тільки окремих) з питань, не урегульованих законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції та законам України.

25. Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування безпосередньо законами \”Про місцеві державні адміністрації\” та \”Про місцеве самоврядування в Україні\” не наділені повноваженнями приймати нормативні акти, що регулюють трудові відносини. Це не виключає їх права як власників у відповідних випадках брати участь у колективних переговорах та підписувати регіональні угоди. Крім того, в окремих випадках названі органи одержали право видавати нормативні акти з питань трудового права на підставі відповідних положень окремих законів і підзаконних актів. Відповідно до п. 3 постанови Кабінету Міністрів \”Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, колективній власності, та об\’єднань державних підприємств\” центральним та місцевим органам виконавчої влади було запропоновано в місячний термін розробити та затвердити умови, диференційовані показники та розміри преміювання керівників підприємств (за погодженням з Мінпраці та Мінекономіки). Ч. 3 ст. 7 Закону \”Про зайнятість населення\” надає місцевим радам повноваження встановлювати критерії підходящої роботи, що посилюють соціальний захист населення. Зокрема, зазначається на можливість встановлення такого критерію як транспортна доступність.

26. Нормативне регулювання трудових відносин за допомогою актів законодавства доповнюється їх регулюванням умовами генеральної, галузевих і регіональних угод, колективних договорів, локальних нормативних актів, в тому числі і таких, що приймаються власником за погодженням з профспілковим чи іншим уповноваженим трудовим колективом на представництво органом.

27. Законодавче регулювання трудових відносин і регулювання їх за допомогою угод не виключає їх регулювання власником одноосібно, оскільки це допускається законодавством.

28. Розвиток відносин ринкового типу, у тому числі й у сфері праці, дає можливість використовувати трудовий договір як регулятор відносин між роботодавцем і працівником. Набуло поширення затвердження типових (примірних) форм трудових договорів. Переважно це стосується трудових договорів, що укладаються у формі контракту. Але щодо трудових договорів із працівником, діяльність якого пов\’язана з державною таємницею, також затверджена Типова форма. Юридична сила типових форм трудових договорів (контрактів) не підлягає сумніву, якщо вони затверджуються Кабінетом Міністрів України. Так, Кабінет Міністрів України затвердив Типову форму контракту з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності.

Юридична сила типових контрактів повинна бути визнана й у тих випадках, коли вони затверджуються центральними органами виконавчої влади за дорученням Кабінету Міністрів.

29. Потреби формування правової держави диктують необхідність суворо нормативістського підходу при тлумаченні та застосуванні норм трудового права. Будь-яке поширювальне чи обмежувальне тлумачення положень законів, підзаконних актів, умов угод, колективних договорів суперечило б тенденції до формування правової держави. Це, однак, не виключає принципу верховенства права, закріпленого в частині першій ст. 8 Конституції України. Цей принцип може прямо застосовуватись у випадках, коли закріплена в акті законодавства норма прямо суперечить ідеям природничого права.

30. Законодавство про працю до цього часу являє собою величезний і не в усьому погоджений нормативний масив. Суперечності між окремими нормами трудового права вирішуються за допомогою правил, які нижче викладаються, що випливають із законодавства або вироблені практикою правозастосування.

31. Ст. 8 Конституції закріплює принцип верховенства права, у силу якого суд не вправі застосовувати будь-яку правову норму, що суперечить загальновизнаним правам людини. У цій же статті встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Президент України на основі і на виконання Конституції та законів України видає укази і розпорядження, які є обов\’язковими на території України (частина третя ст. 106 Конституції).

Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження (ст. 117 Конституції) на виконання Конституції, законів (ст. 116 Конституції). У силу обов\’язковості до виконання постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів їм не можуть суперечити акти інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

32. У межах нормативного масиву, сформульованого за рахунок нормативно-правових актів однакової юридичної сили, перевага при правозастосуванні надається спеціальним нормам. Так, у силу частини першої ст. 119 КЗпП на час виконання державних і громадських обов\’язків, якщо відповідно до законодавства ці обов\’язки можуть здійснюватися у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи та середнього заробітку. Формулювання \”збереження… середнього заробітку\” не може тлумачитися інакше як виплата його за місцем роботи. Однак цілий ряд законів, з урахуванням ч. 5 ст. 47 ГК, передбачають виплату на користь працівника безпосередньо за місцем виконання державних і громадських обов\’язків. Ці норми кваліфікуються як спеціальні і підлягають застосуванню.

Законодавець не позбавлений права серед усіх законів виділити один, який буде мати перевагу при правозастосуванні перед нормами інших законів. Так він і зробив, встановивши в ст. 4 КЗпП, що трудові відносини регулюються цим Кодексом та іншими актами законодавства, прийнятими відповідно до нього. Слід, однак, визнати, що вітчизняний законодавець ще не звик триматися в рамках встановлених ним же меж. Тому і судова практика не вважає за можливе послідовне застосування ст. 4 КЗпП.

33. Якщо правові норми мають однакову юридичну силу і обидві повинні бути кваліфіковані як спеціальні, перевагу при застосуванні слід віддати нормі, що міститься в акті, прийнятому пізніше.

34. При застосуванні законодавства про працю можлива аналогія закону (застосування закону, що регулює подібні відносини) і аналогія права (коли суд або інший правозастосовчий орган виходить із загальних засад і змісту законодавства України). Однак при застосуванні до трудових відносин закону або права за аналогією належить виявляти велику обережність. Зокрема, субсидіарне застосування до трудових відносин норм цивільного права уявляється не завжди виправданим. Хоча в трудовому праві і відсутні деякі конструкції, ретельно відпрацьовані у цивільному праві (наприклад, зупинення та переривання позовної давності), все-таки у трудовому праві досить правових норм, щоб вирішувати відповідні питання без звернення до норм цивільного чи інших галузей права.

35. Нормативні акти трудового права набирають чинності у строки, передбачені законодавством, але не раніше дня опублікування, оскільки відповідно до ст. 57 Конституції України \”закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов\’язки громадян\”, повинні бути доведені до відома населення, у противному разі вони визнаються такими, що не мають юридичної сили. Питання порядку доведення нормативних актів до відома населення і набрання ними чинності врегульовані Указом Президента України \”Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності\”.

36. Внесення змін до нормативних актів про працю ставлять проблему необхідності зміни існуючих трудових правовідносин. Стаття 58 Конституції України не допускає, за загальним правилом, надання законам та іншим нормативно-правовим актам зворотної сили у часі. Таким чином, вони набирають чинності лише на майбутнє. Права та обов\’язки, що виникли до набрання чинності новим актом законодавства, хоч би їх виконання передбачалось в майбутньому, повинні бути реалізовані чи виконані. Нові права та обов\’язки після набрання чинності новим актом законодавства виникають на підставі юридичних фактів, що передбачені цим актом, і мають зміст, що визначається цим актом.

Якщо відносини урегульовані трудовим, колективним договором (угодою), укладеним відповідно до чинного на момент його укладення законодавства, права та обов\’язки на їх підставі після набрання чинності новим актом законодавства виникають за умови, якщо зміст угоди, договору не суперечить цьому акту. Це стосується і трудових договорів (контрактів). Але новий акт законодавства не може припинити дію угод, договорів, контрактів, які були укладені відповідно до законодавства, що було чинним на момент їх укладення. Так, наприклад, після внесення змін до ст. 21 КЗпП, відповідно до яких сфера застосування контрактів визначається законами України, не втратили чинності ті раніше укладені контракти, можливість укладання яких передбачена підзаконними нормативними актами. Але їх сторони позбавлені права продовжувати ці контракти на новий строк чи укладати нові контракти.