Category Трудове право

Трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються відповідно до Закону України \”Про міжнародне приватне право\”.

Коментар:

1. Стаття, що коментується, формулює колізійні норми, які дають відповідь на два наступних питання: 1) законодавство якої держави (України чи іноземної держави) регулює працю громадян України, які працюють за її межами; 2) законодавство якої держави (України чи іноземної) регулює працю іноземців, які працюють на підприємствах, в установах і організаціях України. При цьому мова йде про підприємства, установи, організації, які не лише зареєстровані чи утворені іншим способом в Україні, але й діють на її території. За загальним принципом, закріпленим у цій статті, праця зазначених категорій працівників регулюється законодавством сторони працевлаштування та міжнародними договорами України. Тлумачення норм ст. 8 КЗпП має здійснюватись з урахуванням положень ст. 52 – 54 Закону \”Про міжнародне приватне право\”. Ст. 52 згаданого Закону встановлює загальне правило, відповідно до якого \”до трудових відносин застосовується право держави, в якій виконується робота, якщо інше не передбачене законом або міжнародним договором України\”.

2. За таких умов виникає необхідність вирішення питання про вибір норми, яка підлягає переважному застосуванню (ст. 8 КЗпП, яка підпорядковує трудові відносини праву \”держави, в якій здійснене працевлаштування\”, чи ст. 52 названого Закону, що підпорядковує трудові відносини праву \”держави, в якій виконується робота\”). Послідовне застосування ст. 4 КЗпП, яка встановлює правило про необхідність відповідності норм трудового права, які включені до інших законодавчих актів, правилам Кодексу законів про працю, не визнається необхідним не лише правозастосовчою практикою, а і законодавцем, що, зокрема, проявилось у виданні значної кількості законів, які містять норми трудового права, що суперечать нормам Кодексу законів про працю. За таких умов питання про вибір норми, що підлягає переважному застосуванню, має вирішуватись із урахуванням правил про переважне застосування спеціальних і пізніше прийнятих норм. Закон \”Про міжнародне приватне право\” видано спеціально для встановлення колізійних норм, в тому числі в сфері трудових відносин. Норми згаданого Закону, безумовно, є пізніше прийнятими. Нарешті, норми, що сформульовані в Законі \”Про міжнародне приватне право\”, є більш чіткими і доступними для правозастосовчих органів. З урахуванням викладеного, вони мають визнаватись такими, що підлягають переважному застосуванню перед нормами ст. 8 КЗпП.

Отже, для вибору права, що підлягає застосуванню до трудових відносин, про які йдеться у коментованій статті, має використовуватись критерій, що встановлено ст. 52 Закону \”Про міжнародне приватне право\”, – місце (держава) виконання роботи.

Безумовно, критерій, який встановлено ст. 52 згаданого Закону, є найбільш загальним і вирішення питання про право, що підлягає застосуванню, має прийматись з урахуванням низки додаткових критеріїв, які встановлені ст. 53 – 54 цього Закону.

3. По-перше, питання про вибір права, що підлягає застосуванню до трудових відносин, вирішується міжнародними договорами України (п. 3 ст. 53; ст. 54 Закону \”Про міжнародне приватне право\”; ст. 8 КЗпП). Відповідно до ст. 10 Закону \”Про зайнятість населення\” громадяни України у період тимчасового перебування за кордоном мають право займатися трудовою діяльністю, якщо вона не суперечить чинному законодавству України та держави перебування. При цьому інтереси громадян України, які тимчасово працюють за кордоном, захищаються двосторонніми і багатосторонніми угодами, укладеними Україною з іншими державами. Україною, зокрема, укладено наступні угоди такого роду:

1) Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами своїх країн (укладена 14 січня 1993 р.);

2) Угода між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Молдова, які працюють за межами своїх держав (укладена 13 грудня 1993 р.);

3) Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про взаємне працевлаштування працівників (укладена 16 лютого 1994 р.);

4) Угода країн – учасниць СНД про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту працівників-мігрантів (укладена 15 квітня 1994 р. і ратифікована Україною 11 липня 1995 р.);

5) Угода між Урядом України та Урядом Литовської Республіки про взаємне працевлаштування громадян (укладена 28 березня 1995 р.);

6) Угода між Урядом України та Урядом Латвійської Республіки про трудову діяльність та соціальний захист осіб, які постійно проживають в Україні та Латвії і працюють на території обох держав (укладена 21 листопада 1995 р.);

7) Угода між Урядом України та Урядом Республіки Білорусь про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх країн (укладена 17 червня 1995 р. і ратифікована Україною 26 квітня 1996 р.);

8) Угода між Урядом України та Урядом Республіки Вірменія про трудову діяльність та соціальний захист громадян України і Республіки Вірменія, які працюють за межами своїх країн (укладена 17 червня 1995 р. і ратифікована Україною 26 квітня 1996 р.);

9) Угода між Урядом України та Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки (укладена 21 березня 1996 р. і ратифікована Україною 6 грудня 1996 р.);

10) Угода між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В\’єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист (укладена 8 квітня 1996 р. і ратифікована Україною 4 лютого 1998 р.);

11) Угода між Урядом України та Урядом Словацької Республіки про взаємне працевлаштування громадян (укладена 7 березня 1997 р. і ратифікована Україною 4 лютого 1998 р.).

12) Угода між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про співпрацю у сфері праці та працевлаштування (укладена 14 жовтня 2003 року і ратифікована Україною 15.06.2004 р.).

Крім цього, Законом України від 20 квітня 2000 року ратифікована Угода між Урядом України і Урядом Аргентинської Республіки про працевлаштування членів сімей співробітників дипломатичних представництв та працівників консульських установ, а Законом від 18.09.2003 року – Угода (у формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Турецької Республіки про взаємне працевлаштування членів сімей співробітників закордонних установ.

4. Окремі положення про регулювання трудових відносин містяться і в деяких інших міжнародних договорах України. Серед них – Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейською Спільнотою, її державами-учасницями. Стаття 24 цієї Угоди встановлює, що, наскільки це дозволено законами, умовами та процедурами, що застосовуються в кожній державі-учасниці, Співтовариство та його держави-учасниці будуть прагнути забезпечити, щоб статус українських громадян, на законних підставах працюючих на території держави-члена, не допускав ніякої дискримінації з підстав громадянства в умовах праці, винагороди за працю або звільнення з роботи порівняно з їх власними громадянами. У свою чергу, додержуючи законів, умов і процедур, які застосовуються в Україні, Україна буде прагнути забезпечити громадянам держав – членів Спільноти, які працюють на законних підставах на території України, ставлення, вільне від будь-якої дискримінації з підстав громадянства в умовах праці, винагороди за працю або звільнення з роботи порівняно з її власними громадянами.

5. Відповідно до коментованої статті трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, регулюються законодавством держави працевлаштування та міжнародними договорами України. Громадяни України можуть працювати за її межами: а) або на іноземних підприємствах, в установах, організаціях або в іноземних фізичних осіб; б) або на українських підприємствах, в установах, організаціях або в українських фізичних осіб. Як правило, в міжнародних договорах сторони регулюють обидві форми працевлаштування їх громадян за кордоном. Однак у деяких випадках учасники договору можуть обмежувати сферу його дії. Наприклад, у п. 1 ст. 2 Угоди між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В\’єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист передбачено, що ця Угода не поширюється на громадян обох держав, які працюють на їх території, на основі контрактів про комплексні технологічні поставки і поставки устаткування. В цих випадках громадяни України працюють у В\’єтнамі, але перебувають в трудових правовідносинах з українськими юридичними особами. Тому їх праця буде регулюватися законодавством України.

6. У тому випадку, коли мова йде про роботу на іноземних підприємствах, в установах, організаціях, а також в іноземних фізичних осіб, цілком природним буде розуміння законодавства держави працевлаштування як \”законодавства держави, на території якої здійснюється трудова діяльність\”. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що праця громадян України, які працюють за її межами на іноземних роботодавців, за загальним правилом, повинна регулюватися законодавством іноземної держави, якщо міжнародним договором не встановлено інший порядок. Цей висновок підтверджується п. 1 ст. 53 Закону \”Про міжнародне приватне право\”.

7. Питання про те, законодавство якої держави (України чи іноземної держави) має застосовуватись для регулювання праці громадян України, які працюють за її межами на українських підприємствах, в установах, організаціях чи у українських фізичних осіб, має вирішуватись з урахуванням правила п. 2 ст. 53 Закону \”Про міжнародне приватне право\”, відповідно до якого законодавство України про працю регулює трудові відносини громадян України, які працюють за кордоном, якщо вони уклали трудові договори з фізичними або юридичними особами України і це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота.

Отже, праця громадян України, які працюють за її межами на українських підприємствах, в установах, організаціях або на українських фізичних осіб, регулюється законодавством іноземної держави, на території якої здійснюється робота. Такий (\”територіальний\”) принцип дії трудового законодавства досить часто закріплюється і в міжнародних договорах. Наприклад, у ст. 2 Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів, укладеної в рамках СНД, визначається, що сторона працевлаштування – це держава, \”на території якої трудівники-мігранти, які прибули з іншої держави, здійснюють свою трудову діяльність на умовах трудового договору (контракту)\”. Оскільки в ст. 6 Угоди визначено, що працівники мають права і несуть обов\’язки, встановлені трудовим законодавством сторони працевлаштування, то в рамках СНД діє принцип, за яким праця громадян держав СНД, що працюють на території інших держав СНД, регулюється законодавством держави, на території якої відбувається трудова діяльність. Підкреслимо, що мова йде про працівників-громадян держав СНД, які постійно проживають на території інших держав СНД, а не знаходяться в короткочасних відрядженнях.

8. Такий принцип закріплюється і в двосторонніх договорах між Україною та деякими іншими державами – членами СНД. Зокрема, у ст. 6 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами своїх держав, передбачається, що працівники держави виїзду, які працюють на території сторони працевлаштування, користуються правами та виконують обов\’язки, встановлені трудовим законодавством Сторони працевлаштування (включаючи питання трудових відносин, колективних договорів, оплати праці, режиму робочого часу і часу відпочинку, охорони та умов праці тощо).

При цьому відповідно до ст. 1 зазначеної Угоди її дія поширюється на працівників та членів їх сімей, які є громадянами або постійно проживають на території однієї із сторін (сторони виїзду) та здійснюють свою трудову діяльність на умовах найму на території іншої сторони (сторони працевлаштування). В даному випадку під законодавством сторони працевлаштування розуміється законодавство держави, у якій проходить трудова діяльність працівника.

Такий підхід характерний не тільки для договорів з державами СНД. Наприклад, відповідно до п. 1 ст. 12 Угоди між Урядом України та Урядом Об\’єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії про повітряне сполучення уповноваженому авіапідприємству або авіапідприємствам однієї Сторони Договору надається право відповідно до законів та правил працевлаштування іншої Сторони Договору призначати і утримувати на її території свій власний адміністративний, технічний, експлуатаційний та інший персонал, необхідний для забезпечення повітряного сполучення.

9. Однак можливе й інше, ніж \”законодавство держави, не території якої здійснюється трудова діяльність\”, розуміння терміна \”законодавство сторони працевлаштування\”. Зміст зазначеного терміна можна розуміти і як \”законодавство держави-роботодавця\”. Підставою для такого тлумачення є те, що стороною працевлаштування для працівника є, як правило, конкретний роботодавець, який у свою чергу може знаходитися не тільки в державі, на території якої здійснюється трудова діяльність, але й на території іншої, у тому числі й тієї, де він постійно проживає. Підкреслимо, що таке тлумачення не змінює порядок регулювання праці громадян України, які працюють за її межами, в іноземних юридичних та фізичних осіб. Їх праця однозначно регулюється законодавством іноземної держави, у якій вони працюють. Крім того, значення положення ст. 8 КЗпП, що аналізується, є зниженим у зв\’язку із наявністю спеціальних (і більш чітких) положень Закону \”Про міжнародне приватне право\”, що підлягають переважному застосуванню.

10. Водночас, при такому тлумаченні терміна \”законодавство сторони працевлаштування\” не змінюється законодавство, яке регулює працю громадян України, що уклали трудові договори з українськими юридичними та фізичними особами про роботу на території іншої держави. При такому розумінні терміна \”законодавство сторони працевлаштування\” їх праця повинна регулюватися законодавством України. Інша справа, що не кожна держава визнає можливість застосування на її території законів іншої держави, хоча б і до відносин без участі її громадян та юридичних осіб. Тому для легалізації дії подібного принципу він повинен бути закріплений відповідним міжнародним договором.

Саме такий принцип закладено в Угоді між Урядом України та Урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки. Зокрема, ст. 3 цієї Угоди передбачає, що працевлаштування громадян відповідно до цієї Угоди здійснюється:

1) через органи працевлаштування обох держав на основі письмових трудових договорів, укладених між громадянином однієї Сторони Договору і роботодавцем, місцезнаходженням якого є територія іншої Сторони Договору. При цьому працевлаштування здійснюється довгостроково, на період до одного року з можливістю продовження цього строку або короткостроково, на сезонні роботи, на період до шести місяців один раз протягом календарного року;

2) на основі контрактів між суб\’єктами господарської діяльності обох Сторін Договору. Однак оскільки безпосередня трудова діяльність працівника здійснюється на основі його індивідуального трудового договору з роботодавцем, а не на основі договору між суб\’єктами господарської діяльності, то подібне формулювання повинне означати, що трудова діяльність на території однієї Сторони Договору може здійснюватися і на підставі трудового договору з роботодавцем іншої Сторони Договору.

Залежно від перелічених способів працевлаштування в ст. 7 Угоди визначається законодавство, яке буде використовуватися для регулювання трудових відносин. У першому випадку (трудовий договір укладається з громадянином однієї держави через органи працевлаштування з роботодавцем іншої держави) трудові відносини регулюються нормами держави, на території якої громадянин виконує роботу. Таким чином, праця громадян України, які працюють у Чехії, та уклали трудові договори з чеськими роботодавцями, регулюється законодавством Чехії. У той же час праця громадян України, які уклали трудові договори з українськими роботодавцями для виконання роботи на території Чехії на підставі контрактів між суб\’єктами господарської діяльності держави, на території якої вони постійно проживають, тобто у випадку, якщо цією державою буде Україна, для регулювання їх праці дозволяється застосовувати законодавство України.

11. У деяких випадках у міжнародних договорах прямо встановлюється, що трудові відносини громадян, які працюють за трудовими договорами з роботодавцями своєї держави, однак на території іншої, регулюються законодавством держави, на території якої здійснюється трудова діяльність. Прикладом такого підходу є Угода між Урядом України та Урядом Республіки Білорусь про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав. У ст. 7 цієї Угоди (як і в Угоді з Чехією) передбачена можливість того, що громадяни однієї держави можуть здійснювати трудову діяльність на території іншої держави на підставі не лише трудового договору (контракту), укладеного між громадянином однієї держави та роботодавцем іншої держави, але і на підставі договору, укладеного між суб\’єктами господарської діяльності обох держав. Однак далі ст. 7 Угоди однозначно встановлює, що працівники користуються правами і виконують обов\’язки, що передбачаються трудовим законодавством держави працевлаштування, під якою розуміється інша держава, ніж держава громадянства або постійного проживання. Таким чином, праця громадян України, які працюють за трудовими договорами з українськими роботодавцями на території Білорусі, регулюється білоруським законодавством. Такий же підхід міститься в Угоді між Урядом України та Урядом Республіки Вірменія про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Вірменія, які працюють за межами своїх держав.

12. При відрядженні працівників для роботи за кордон звичайним є регулювання їх трудових відносин правом тієї держави, з якої працівники відряджені. Таким чином, у разі відрядження громадян України, які працюють в українських підприємствах, установах, організаціях, за кордон, їх праця продовжує регулюватися законодавством України.

13. Ще однією групою громадян України, яка працює за кордоном, є дипломатичні працівники – державні службовці, які виконують дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та мають відповідний дипломатичний ранг. Відповідно до ст. 21 Закону України \”Про дипломатичну службу\” вони можуть направлятися у довготермінове відрядження з урахуванням їх професійної підготовки та спеціалізації. Довготермінове відрядження дипломатичних працівників триває, як правило, до чотирьох років – у державах з нормальними кліматичними умовами та стабільною політичною ситуацією і до трьох років – у державах з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією. Перелік таких держав має бути затвердженим Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства закордонних справ України.

Крім дипломатичних працівників у довгострокове відрядження можуть бути направлені також адміністративно-технічні працівники – державні службовці, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування системи органів дипломатичної служби, і які також відносяться до працівників дипломатичної служби. В свою чергу, їх довготермінове відрядження триває, як правило, до трьох років – у державах з нормальними кліматичними умовами та стабільною політичною ситуацією і до двох років – у державах з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією.

Слід також згадати, що згідно з ст. 23 цього Закону працівники дипломатичної служби можуть бути направлені на роботу до секретаріатів міжнародних організацій за квотою України. У таких випадках тривалість роботи у секретаріатах міжнародних організацій обумовлюється строками контрактів з цими організаціями, визначеними за погодженням з Міністерством закордонних справ України.

14. У цілому праця дипломатичних працівників у дипломатичних представництвах України регулюється законодавством України, зокрема, Кодексом законів про працю України, законами \”Про дипломатичну службу\” та \”Про державну службу\” та іншими відповідними законами та нормативно-правовими актами. Однак при цьому варто враховувати й певні особливості, встановлені міжнародним правом, зокрема, Віденською конвенцією про дипломатичні зносини. Відповідно до ст. 11 цієї Конвенції держава перебування на передбачених у цій статті умовах може відмовитися прийняти посадових осіб певної категорії. Ст. 9 Конвенції передбачає, що держава перебування може в будь-який час, не будучи зобов\’язаною мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або будь-хто з членів дипломатичного представництва є persona non grata, або, що будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. Таке рішення зобов\’язує акредитуючу державу відкликати дану особу або припинити її функції в представництві. Ст. 42 Конвенції встановлює, що дипломатичний агент не повинен займатися в державі перебування професійною або комерційною діяльністю з метою особистої вигоди.

Стосовно роботи дипломатичних працівників у міждержавних організаціях, то в цілому трудові відносини таких працівників регулюються нормами міжнародного права, які містяться в статутах цих організацій та їх угодах з державами їх місцеперебування, а також нормами \”внутрішнього\” права цих організацій. Наприклад, відповідно до п. \”е\” ст. VII Статуту Міжнародного агентства з атомної енергії умови, на яких персонал призначається, оплачується і звільняється, повинні відповідати правилам, встановленим Радою управляючих з дотриманням положень цього Статуту та загальних правил, затверджених Генеральною конференцією до рекомендації Ради управляючих.

15. Відповідно до ст. 21 Закону \”Про дипломатичну службу\” після закінчення довготермінового відрядження працівникам дипломатичної служби надається попередня посада, а в разі неможливості цього – рівноцінна їй посада в системі органів дипломатичної служби. Такий же порядок працевлаштування в Україні застосовується і до працівників дипломатичної служби, які були направлені на роботу до секретаріатів міжнародних організацій за квотою України, після закінчення строків відповідних контрактів.

16. Наступний аспект чинності закону в просторі стосується праці іноземців в Україні. Відповідно до ст. 8 КЗпП трудові відносини іноземних громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, також регулюються законодавством держави працевлаштування (найму) та міжнародними договорами України. У цьому випадку державою працевлаштування слід вважати Україну, а отже, праця іноземних громадян на українських підприємствах, в організаціях, установах повинна регулюватися законодавством України. Безумовно, можливість використання для регулювання праці іноземців, які працюють на території іншої держави, законодавства держави їх громадянства або місця постійного проживання, яка може бути надана міжнародними договорами, про що (стосовно до українських громадян) говорилося вище, цілком може бути використана і для регулювання праці іноземців в Україні.

При цьому необхідно відзначити, що зареєстровані в Україні підприємства з іноземними інвестиціями є українськими підприємствами, а тому для регулювання праці іноземних громадян має застосовуватись, за встановленими виключеннями, законодавство України.

17. Іноді міжнародний договір, у цілому такий, що виходить із принципу регулювання праці іноземців, які працюють в Україні, її національним законодавством, передбачає, що деякі особливості їх праці все-таки мають регулюються законодавством держави, громадянами якої вони є. Наприклад, п. 1 ст. 6 Угоди між Урядом України та Урядом Соціалістичної Республіки В\’єтнам про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист передбачає, що умови праці, плата за неї, режим роботи (робочий час і час відпочинку) та охорони праці, порядок розгляду трудових спорів та інші питання, пов\’язані з трудовою діяльністю працівника на території Сторони працевлаштування (в даному випадку для в\’єтнамських громадян – України), визначаються контрактом відповідно до законодавства цієї Сторони (тобто України) та повинні бути на тому ж рівні, що і для громадян Сторони працевлаштування. Водночас перелік національних свят, які вважаються неробочими днями, є обов\’язковим додатком до контракту. Таким чином, для в\’єтнамських громадян, які працюють в Україні, неробочими днями будуть не тільки святкові дні, визнані такими законодавством України, але й їх національні свята.

18. Ст. 26 Конституції України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають на території України на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов\’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України. Це положення конкретизується в ст. 8 Закону \”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства\”, у якій говориться, що іноземці (іноземцем за цим Законом визнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а особою без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином) мають рівні з громадянами України права та обов\’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародними договорами України. При цьому іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах, організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які прибули в Україну для працевлаштування на певний строк, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. При цьому працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без дозволу на працевлаштування.

19. Правове положення біженців в Україні визначається Законом \”Про біженців\”. Відповідно до ст. 1 цього Закону під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. При цьому на підставі ст. 18 зазначеного Закону особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на тимчасове працевлаштування. Особа ж, якій надано статус біженця, має на підставі ст. 20 Закону \”Про біженців\” рівне з громадянами України право на працю.

20. Ст. 8 Закону \”Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства\” встановлює, що іноземці не можуть призначатися на певні посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади пов\’язано з належністю до громадянства України. Як правило, подібні обмеження пов\’язані з забороною на залучення іноземців до державної служби. Наприклад, згідно ст. 4 Закону \”Про державну службу\” право на проходження державної служби мають лише громадяни України. Ст. 127 Конституції встановлює, що суддями можуть бути лише громадяни України. Запроваджуються певні обмеження для використання праці іноземців і низкою інших законодавчих актів. Серед таких актів, насамперед, необхідно згадати Закон \”Про державну таємницю\”, ст. 27 якого передбачає, що допуск до державної таємниці України надається громадянам України, а іноземним громадянам та особам без громадянства доступ до державної таємниці надається у виняткових випадках на підставі міжнародних договорів України, згода на обов\’язковість яких надана Верховною Радою України, або письмового розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України. Таким чином, трудовою діяльністю, яка передбачає ознайомлення з державною таємницею України, іноземці можуть займатися лише в разі, якщо така діяльність дозволена міжнародним договором або Президентом України.

Основи законодавства України про охорону здоров\’я прямо не формулюють обмежень на заняття іноземцями медичною та фармацевтичною діяльністю. Однак названими Основами (ст. 74) передбачено, що особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних держав, допускаються до професійної діяльності лише після перевірки їх кваліфікації в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров\’я України, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами України. Таким чином, іноземець, який одержав медичну чи фармацевтичну освіту за межами України, може займатися в нашій країні цими видами діяльності лише після відповідного підтвердження його кваліфікації.