Науково-практичний коментар до ст. 269 Сімейного кодексу України
Стаття 269. Обов\’язок інших осіб утримувати дитину
1. Особи, у сім\’ї яких виховувалася дитина, зобов\’язані надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу.
Коментар:
1. Аліментні зобов\’язання інших осіб по утриманню дитини, що виховувалася в їх сім\’ї вперше отримали нормативне закріплення у ст. 95 КпШС, яка фіксувала обов\’язок осіб, які постійно виховували дитину і утримували її як члена своєї сім\’ї, надаючи їй систематичну матеріальну допомогу. Таке законодавче формулювання мало ряд неточностей та викликало суттєві заперечення. Ряд пострадянських держав після прийняття власних сімейних кодексів відмовилися від віднесення до аліментнозобов\’язаних осіб так званого \”фактичного вихователя\”, закріпивши лише зворотній обов\’язок особи піклуватися про своїх вихователів. В СК України обов\’язок особи, у сім\’ї яких виховувалася дитина, надавати їй матеріальну допомогу був збережений, проте на відміну від аліментного обов\’язку мачухи та вітчима, встановленого ст. 268 СК України, не отримав належної конкретизації у змісті коментованої статті.
Перше, що звертає на себе увагу це відсутність будь-яких строків, протягом яких дитина має проживати у сім\’ї \”фактичного вихователя\” для виникнення в останнього обов\’язку по її утриманню згідно ст. 269 СК України. Для вирішення даного питання за аналогією можна застосовувати правило ст. 271 СК України, що містить зворотній обов\’язок особи утримувати тих, з ким вона проживала однією сім\’єю до досягнення повноліття. Передбачений даною статтею обов\’язок особи утримувати тих, з ким вона проживала однією сім\’єю виникає за умови спільного проживання не менше ніж п\’ять років. Подібний п\’ятирічний строк можна застосовувати як підставу для виникнення зобов\’язання осіб, у сім\’ї яких виховувалася дитина по її утриманню.
Ще одним недоліком даної норми є відсутність положень, що вказують на підстави припинення такого обов\’язку в осіб, сім\’ї яких виховувалася особа. Зміст ст. 269 свідчить, що обов\’язок інших осіб утримувати дитину спливає лише до моменту досягнення останньою повнолітня. Вказівка на \”дитину\” у назві та тексті статті дає підстави для висновку, що у випадку досягнення повноліття вихованець перестає бути дитиною в юридичному значенні цього терміну, а отже, припиняється обов\’язок особи, в сім\’ї якої вона виховувалася. Факт непрацездатності повнолітнього вихованця не може бути за змістом ст. 269 підставою для виникнення аліментного обов\’язку фактичного вихователя. При цьому, слід підкреслити, що обов\’язок одного \”фактичного вихователя\” припиняється у разі прийняття дитини на виховання в іншу сім\’ю.
Аліментний обов\’язок фактичного вихователя виникає за умови:
1) виховання дитини у його сім\’ї;
2) відсутності в особи батьків, тобто аліментнозобов\’язаних осіб першої черги;
3) відсутності в особи баби, діда, повнолітніх братів і сестер – аліментнозобов\’язаних осіб другої черги;
4) здатності вихователя надавати матеріальну допомогу такій дитині.
Особливістю даної норми є виникнення обов\’язку особи, у сім\’ї яких виховувалася дитина, по наданні їй матеріальної допомоги, якщо у неї немає батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер. Таким чином, аліментний обов\’язок фактичного вихователя є обов\’язком третьої черги, що виникає у разі відсутності зобов\’язальних осіб інших черг. При цьому, якщо попередні статті вказували як підставу для виникнення зобов\’язань не лише відсутність осіб, що належать до попередніх черг зобов\’язальних суб\’єктів (батьків, дітей, діда, баби тощо), а і не можливість з поважних причин надання матеріальної допомоги, то положення ст. 269 зазначає лише на одну підставу – відсутність батьків, баби, діда, повнолітніх братів та сестер.
Тому, якщо дитина має лише батька, який визнаний недієздатним, або лише бабу, яка не має можливості утримувати внука, обов\’язок по утриманню дитини у \”фактичного вихователя\” не виникає, в тому числі у випадку наявності у нього спроможності надавати дитині матеріальну допомогу. Такий підхід законодавця видається принаймні нелогічним з огляду на формулювання змісту попередніх статей Глави 22 СК України.