Науково-практичний коментар до ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України
Стаття 60. Обов\’язки доказування і подання доказів
1. Кожна сторона
зобов\’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх
вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього
Кодексу.
2. Докази
подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
3. Доказуванню
підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі, виникає спір.
4. Доказування
не може грунтуватися на припущеннях.
1. Значення коментованої статті полягає у тому, що
вона встановлює два важливі правила: про предмет доказування по цивільній
справі і про розподіл обов\’язків по доказуванню.
2. Предмет доказування – це те, що треба доводити
по кожній цивільній справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні
права і обов\’язки сторін у справі. Згідно з коментованою статтею предмет доказування складається з двох груп фактів –
фактів підстави позову і фактів,
якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. При дослідженні фактів, що складають предмет доказування,
суд повинен досліджувати у ряді випадків і доказові факти (наприклад, у справах про встановлення батьківства), тому що вони у сукупності свідчать про наявність чи
відсутність шуканого юридичного факту (факту батьківства у даному випадку).
Доказові факти, отже, посідають проміжне місце у механізмі доказування
між доказами і юридичними фактами (про предмет доказування див. також коментар
до ст. 61 цього Кодексу).
3. Ця стаття розподіляє тягар доказування між
позивачем і відповідачем у такий спосіб: позивач зобов\’язаний доводити обставини, якими він обґрунтовує позов, а відповідач –
обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог, що пред\’явлені до нього. Тягар доказування третьої особи, що заявляє
самостійні вимоги на предмет спору,
адекватний тягарю доказування позивача. Відповідно до коментованої статті, докази у справі подаються й іншими особами, що беруть участь у справі, перш за
все прокурором і органами та особами, зазначеними в ст. 45 ЦПК, і особливо у
тих випадках, коли вони заявляють позов на захист інтересів інших осіб.
Обов\’язки щодо сприяння особам, які беруть учать у справі, по доказуванню
покладаються і на суд (суддю), який, по-перше, має уточнити відповідно до
гіпотези матеріальної норми права, що регулює дане спірне відношення, коло
фактів, які підлягають доказуванню; по-друге, запропонувати сторонам у разі потреби послатися на додаткові факти і подати додаткові
докази; по-третє, посприяти у збиранні додаткових доказів.
4. Деякі
судді і теоретики права переоцінюють роль правил ст. 10 ЦПК і коментованої статті. Це тільки перші кроки по впровадженню
у цивільний процес «чистої змагальності». Дійсно, дана стаття покладає
обов\’язок подавати докази на позивача, відповідача, третіх осіб. Якщо раніше роль суду полягала в обов\’язку зажадати
додаткових доказів, то тепер обов\’язок полягає у тому, щоб суд сприяв сторонам у витребуванні доказів.
Відмінності є, однак зміни у ЦПК не
скасували обов\’язку суду вживати передбачених законом заходів для всебічного, повного і об\’єктивного з\’ясування обставин справи. Більш того, ст. ст. 132, 137
цього Кодексу, наприклад, прямо ставлять за обов\’язок судді вимагати
доказів. На обов\’язок суду вимагати доказів
вказує і Пленум Верховного Суду України
у постанові № 9 від 1 листопада 1 °96 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».
Та й за обґрунтованість рішення «відповідає» суд, а не сторони.