Науково-практичний коментар до ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України

 

1. Як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з\’ясувати у справі.

2. Не можуть бути допитані як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання;

2) представники в судовому процесі, захисники у кримінальному провадженні – про обставини, які стали їм відомі у зв\’язку з виконанням функцій представника чи захисника;

3) священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;

5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов\’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

3. Фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім\’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім\’ї або близький родич цих осіб).

4. Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім\’я, місце проживання (перебування), роботи чи служби та обставини, щодо яких він може дати показання.

5. Свідок зобов\’язаний прибути до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

6. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов\’язаний завчасно повідомити про це суд.

7. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов\’язаних з викликом до суду.

8. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність.

 

Коментар:

 

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає статус свідка в адміністративному процесі – встановлює коло осіб, які можуть бути свідком в адміністративному процесі, обов\’язки і права свідка, а також передбачає відповідальність свідка за невиконання чи неналежне виконання ним своїх обов\’язків.

Свідок, його роль в адміністративному процесі

2. Свідок – фізична особа, якій відомі будь-які обставини, що належить встановити у справі. Свідок – дуже важливий учасник адміністративного процесу, оскільки його свідчення (показання) є засобом доказування в адміністративній справі.

3. Жодних обмежень щодо віку свідка не встановлено. Головне, щоб особа була здатна правильно сприймати обставини та давати пояснення про них. Водночас стаття 142 КАСУ визначає особливості допиту малолітніх і неповнолітніх свідків.

Порядок залучення свідка

4. Свідка може бути допитано з ініціативи суду або за заявою (клопотанням) особи, яка бере участь у справі. Заява (клопотання) про виклик свідка, крім стандартних реквізитів, обов\’язково повинна містити:

1) ім\’я (прізвище, ім\’я, по батькові або прізвище та ім\’я чи ініціали) свідка;

2) адресу місця його проживання (перебування), роботи чи служби (для направлення виклику);

3) зазначення обставин, щодо яких він може дати показання.

Коло осіб, яких не може бути допитано як свідків

5. Частина друга коментованої статті, як виняток із загального правила про те, що свідком може бути кожен, кому відомі будь-які обставини, що стосуються справи, встановлює перелік осіб, які не можуть бути свідками в адміністративному процесі. Це обумовлено необхідністю забезпечити адекватність показань дійсним обставинам у справі, а також захистити певні цінності, наприклад, таємницю, яка була довірена певній особі в силу її обов\’язків, тощо.

6. Не може бути допитано як свідка недієздатну фізичну особу, а також особу, яка перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному закладі і не здатна через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання.

Фізична особа є недієздатною за рішенням суду, яке набрало законної сили. Відповідно до статті 39 ЦКУ фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлено ЦПКУ. Недієздатну фізичну особу не може бути допитано як свідка за будь-яких умов.

Особу, яка перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному закладі, не може бути допитано як свідка, якщо вона не здатна через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. Про це має бути висновок психіатра. Відповідно до статті 1 Закону України \”Про психіатричну допомогу\” N 1489-III від 22 лютого 2000 року психіатричний заклад – це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов\’язана з наданням психіатричної допомоги.

7. Не може бути допитано як свідка представника в судовому процесі (цивільному, господарському, адміністративному, кримінальному процесі, провадженні у справі про адміністративні правопорушення), захисника у кримінальній справі (за аналогією – й у справі про адміністративне правопорушення) – стосовно обставин, що стали їм відомі у зв\’язку з виконанням функцій представника чи захисника. Якби не було цього правила, людина не могла би повністю довіряти своєму представникові чи захисникові.

8. Відповідно до статті 3 Закону України \”Про свободу совісті та релігійні організації\” від 23 квітня 1991 року ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Тому священнослужителів (у тому числі й колишніх) також не можна допитувати як свідків з приводу таких відомостей. 

9. Професійного суддю, народного засідателя чи присяжного не може бути допитано про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення. Дія цього положення не залежить від виду судочинства, за правилами якого ухвалювалося судове рішення. Воно спрямоване на дотримання таємниці нарадчої кімнати. В адміністративному процесі вимога щодо таємниці нарадчої кімнати встановлена статтею 154 КАСУ.

10. Інші особи не можуть бути допитані як свідки у випадках, визначених законом чи міжнародним договором, згода на обов\’язковість якого надана Верховною Радою України. Наприклад, не може бути допитано як свідка адвоката, помічника адвоката, працівника адвокатського об\’єднання, яким статтею 9 Закону України \”Про адвокатуру\” від 19 грудня 1992 року заборонено розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких фізична або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз\’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов\’язків.

Міжнародні договори передбачають певні обмеження щодо допиту працівників дипломатичної служби (див. нижче).

11. Те, що всі зазначені особи не можуть бути допитані як свідки, означає, що їх не може бути викликано до суду як свідків. А якщо це сталося (суд не знав про те, що до викликаної особи може бути застосована частина друга коментованої статті), особа повинна повідомити суд про наявність підстав, які унеможливлюють участь як свідка, і подати відповідне підтвердження (це може бути зроблено у судовому засіданні або у будь-який час до нього). За відсутності такої інформації суд може застосувати до такої особи привід.

Обмеження щодо допиту як свідків працівників дипломатичної служби

12. Статус працівників дипломатичної служби інших держав передбачає певні імунітети, у тому числі від обов\’язку давати показання в суді. Статус осіб, які мають дипломатичні імунітети, регулюється, зокрема:

1) Віденською конвенцією про дипломатичні зносини, яка ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 21 березня 1964 року;

2) Віденською конвенцією про консульські зносини, яка ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 23 березня 1989 року;

3) Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 року N 198/93.

13. Відповідно до пункту 2 статті 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини не зобов\’язані давати показання як свідки дипломатичні агенти. Під дипломатичним агентом у Конвенції розуміється глава представництва або член дипломатичного персоналу представництва. Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Термін \”не зобов\’язані\” означає, що давати показання є їхнім правом і дипломатичних агентів не можна допитувати як свідків без їхньої згоди.

Члени сім\’ї дипломатичного агента, які проживають разом з ним, якщо вони не є громадянами держави перебування, також не зобов\’язані давати показання як свідки (пункт 1 статті 37 Конвенції). Члени адміністративно-технічного персоналу представництва та члени їх сімей, які проживають з ними, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, також не зобов\’язані давати показання як свідки (пункт 2 статті 37 Конвенції). Члени обслуговуючого персоналу представництва, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, користуються імунітетом щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов\’язків, тобто можуть не давати показання щодо таких дій (пункт 3 статті 37 Конвенції).

Домашні працівники співробітників представництва, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають в ній постійно, можуть користуватися перевагами та імунітетами тільки тією мірою, якою це допускається державою перебування. Але держава перебування повинна здійснювати свою юрисдикцію над цими особами так, щоб не втручатись неналежним способом у здійснення функцій представництва (пункт 4 статті 37 Конвенції). Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні не встановлює дипломатичного імунітету для домашніх працівників співробітників представництва, отже, вони можуть бути допитані як свідки.

Відповідно до статті 39 Конвенції кожна особа, яка має право на привілеї та імунітети, користується ними з моменту вступу її на територію держави перебування при прямуванні для заняття свого посту або, якщо вона вже знаходиться на цій території, з того моменту, коли про її призначення повідомляється міністерство закордонних справ або інше міністерство, щодо якого є домовленість. Якщо функції особи, яка користується привілеями та імунітетами, закінчуються, ці привілеї та імунітети припиняються в той момент, коли особа покидає державу, або після закінчення розумного строку для того, щоб це зробити, але продовжують існувати до того часу, навіть у разі збройного конфлікту. Але щодо дій, вчинених таким працівником при виконанні своїх функцій співробітника представництва, імунітет продовжує існувати. У разі смерті співробітника представництва члени його сім\’ї продовжують користуватись привілеями та імунітетами, на які вони мали право, до закінчення розумного строку для залишення держави перебування.

14. Стаття 44 Віденської конвенції про консульські зносини передбачає, що працівники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових справ. Консульський службовець або працівник обслуговуючого персоналу не може відмовитися від давання показань, за винятком показань з питань, пов\’язаних з виконанням ним своїх функцій. Але якщо консульські посадові особи відмовляються від давання показань, то до них не можуть застосовуватися будь-які заходи примусу або покарання.

Конвенція передбачає, що орган, якому потрібні показання консульської посадової особи, повинен уникати створення перешкод для виконання цими посадовими особами своїх функцій. Якщо це можливо, орган може вислухати такі показання вдома у цієї особи або у консульській установі або ж прийняти від такої посадової особи письмові показання.

Коло осіб, які мають право відмовитися від давання показань

15. В основу частини третьої коментованої статті покладено вимогу частини першої статті 63 Конституції України, згідно з якою: \”Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім\’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом\”.

Моральну основу свідоцького імунітету членів сім\’ї чи близьких родичів дуже влучно охарактеризував відомий російський процесуаліст А. Коні: \”Саме процесуальне право … визнає, що заради цілей земного правосуддя не можна послабляти чи порушувати священні узи, що пов\’язують людей між собою і з верховним суддею їх вчинків. Тому, … дружина підсудного, родичі по прямій лінії, висхідній чи низхідній, рідні його брати і сестри можуть усувати себе від давання показань у його справі. Закон щадить ті почуття, які навіть при усвідомленні свідком … наявності викриваючих фактів нерідко змушували б його серце обливатися слізьми і кров\’ю чи шукати полегшення тяжкого становища в брехні\”110.

16. Стаття запобігає появі ситуацій, коли особа, будучи свідком, під страхом відповідальності буде змушена викривати (звинувачувати) перед судом себе чи близьку їй людину.

17. Суть свободи від самовикриття, викриття членів сім\’ї чи близьких родичів в адміністративному процесі полягає в тому, що особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім\’ї чи близьких родичів, щоб ці показання не були використані на шкоду самій особі, члену її сім\’ї чи близькому родичу.

18. Відмова давати показання не може розцінюватися як доказ вини особи, щодо якої мали бути надані показання, і не повинна братися до уваги судом при оцінці доказів.

19. Право не давати показання щодо себе, членів сім\’ї чи близьких родичів обов\’язково повинне бути роз\’яснене судом перед допитом особи як свідка.

20. Особа, яка відмовляється давати показання, зобов\’язана повідомити причини відмови – послатися на те, що вона є членом сім\’ї чи близьким родичем особи, і на вимогу суду підтвердити цей факт.

21. Перелік членів сім\’ї чи близьких родичів, щодо яких можна відмовитися давати показання, визначено частиною третьою коментованої статті. Ними є чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім\’ї або близький родич цих осіб.

Цей перелік сформульовано як вичерпний. Але, виходячи з цілей і моральної основи статті, суд, на наш погляд, може надати йому розширеного тлумачення, наприклад, для наречених, колишніх чоловіка та дружини тощо.

Обов\’язки свідка

22. Основним обов\’язком свідка є з\’явитися до суду за його викликом у визначений день та час і дати правдиві показання про відомі йому обставини у справі (частина п\’ята коментованої статті). Цей обов\’язок реалізується в порядку, визначеному статтями 78, 141 – 142 КАСУ.

23. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов\’язаний завчасно повідомити про це суд доступним способом (листом, телеграмою, телефоном тощо), щоб той міг за необхідності перенести дату судового розгляду справи або вирішити питання про допит свідка за місцем чи у місці його проживання (перебування) відповідно до статті 78 КАСУ.

Права свідка

24. Свідок в адміністративному процесі має такі права:

1) давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє. Для цього за рахунок особи, яка бере участь у справі й ініціювала виклик свідка, запрошується перекладач. Якщо суд викликав такого свідка з власної ініціативи, або у разі звільнення особи від сплати судових витрат чи зменшення їхнього розміру, послуги перекладача компенсуються за рахунок Державного бюджету України (див. частину четверту статті 92 КАСУ);

2) користуватися письмовими записами, якщо показання свідка пов\’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам\’яті (детальніше про це див. частину сьому статті 141 КАСУ);

3) відмовитися від давання показань у випадках, встановлених цією статтею;

4) право на оплату витрат, пов\’язаних з викликом до суду (витрат на проїзд до іншого населеного пункту і добових у разі переїзду до іншого населеного пункту), в порядку, визначеному статтею 92 КАСУ.

Відповідальність свідка

25. Свідок, який досягнув шістнадцяти років, несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з не передбачених законом підстав.

Згідно зі статтею 384 ККУ завідомо неправдиве показання свідка в суді карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Якщо ж свідок дав завідомо неправдиве показання, що було поєднано з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, або було зроблено з корисливих мотивів, тоді його можуть покарати виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п\’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п\’яти років.

Згідно зі статтею 385 ККУ відмова свідка від давання показань у суді карається штрафом від п\’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 850 до 5100 грн.) або арештом на строк до шести місяців. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за відмову давати показання в суді щодо себе, а також членів її сім\’ї чи близьких родичів, коло яких визначено частиною третьою коментованої статті.

26. Свідок, який досягнув вісімнадцяти років, несе адміністративну відповідальність за неповагу до суду, що виразилась у злісному ухиленні від прибуття до суду, яке не мало на меті ухилення від давання показань, або в непідкоренні розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само у вчиненні дій, які свідчать про очевидну зневагу до суду або встановлених у суді правил. Стаття 1853 КУпАП передбачає за такі діяння накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 102 до 204 грн.) або адміністративний арешт на строк до п\’ятнадцяти діб. До неповнолітнього свідка (віком від 16 до 18 років) за такі діяння можуть бути застосовані заходи впливу відповідно до статті 241 КУпАП.

27. Якщо свідок, що був викликаний належним чином до суду, не з\’явився в судове засідання або не повідомив суду причини неприбуття, суд може застосувати до нього привід через органи внутрішніх справ з відшкодуванням державі витрат на його здійснення в порядку, встановленому статтею 272 КАСУ.

Особливості відповідальності свідків, які мають право відмовитися від давання показань

28. Для осіб, які зазначені у частині третій коментованої статті, давати показання є правом, а не обов\’язком, тому кримінальної відповідальності за відмову від давання показань вони не несуть. Але якщо вони погодилися свідчити, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання.

Так само ці особи несуть відповідальність за неповагу до суду, а в разі неприбуття до суду до них може бути застосовано привід.

Пов\’язані статті

29. Про показання свідка як засіб доказування (джерело доказів) та порядок допиту свідка в суді йдеться відповідно у статтях 77 і 78, 141 – 142 КАСУ.

Наслідки неприбуття свідка у судове засідання визначено статтею 129 КАСУ.

Порядок здійснення витрат, пов\’язаних із залученням свідка, визначено статтею 92 КАСУ.

Відмінність від попереднього регулювання

30. Радянське законодавство не визнавало свободи від самовикриття та викриття членів сім\’ї чи близьких родичів. Відмовляючись від імунітету свідка, радянське законодавство та судова практика виходили з того, що такий імунітет може істотно ускладнити процес встановлення істини у справі, а вплив на показання свідка його завідомої заінтересованості можна врахувати при їх оцінці. Тоді враховувалися лише інтереси досягнення істини у справі. Моральні втрати, пов\’язані з обов\’язком свідчити на шкоду собі, своїм близьким та родичам, до уваги не брались.

31. Стаття 63 Конституція України 1996 року передбачила, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім\’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Коло членів сім\’ї та близьких родичів, щодо яких особа не зобов\’язана давати показання в адміністративному процесі, визначено лише у новому ЦПКУ і КАСУ.